Останні новини

Дата публікації: 02.03.2011

Від освіти масової – до освіти якісної (новий курс освіти України)

Ніколаєнко Станіслав МиколайовичПрезидент оголосив, що 2011 рік буде роком української освіти, відбудеться з’їзд всіх педагогів України. Які проблеми будуть першочерговими, куди попливе український освітянський корабель, яким курсом – на велику воду чи на рифи і каміння?

Зрозуміло, що без якісної освіти заможної держави не буде. Не випадково, ще в XVI сторіччі європейський просвітитель Еразм Роттердамський говорив, що ефективність управління державою, її благополуччя залежить від освіченості її еліти, її керівників. І це підтвердили наступні століття. Тож якою буде наша школа, такою й буде країна.

Від декларацій – до конкретних кроків

Розпочну з того, чи є в нашій освіті компас і карти з маршрутами руху. Звичайно, є. Це Конституція і низка законів прямої дії. Окрім того, законодавство передбачає, що стратегічні напрямки розвитку освіти і науки схвалюють уряд і парламент. Проте сьогодні на рівні уряду ми не знайдемо перспективного плану, програми розвитку освіти. Таку програму було затверджено 2005 року і розрахована вона була на 5 років. Терміни її дії закінчилися, хоч про ту програму забули і не згадували ще років три тому. Застаріла і Доктрина розвитку освіти, затверджена 2003 року.

Процес переходу на нові стандарти, навчальні програми в рамках дванадцятирічки наштовхнувся на неготовність країни до цих змін і морально, і матеріально, хоч уся Європа і світ давно пішли тим шляхом. Пробуксовує Болонський процес, не отримавши фінансової і юридичної підтримки, що викликає справедливі нарікання громадськості. На жаль, суспільство стає свідком певного застою, втрати якості національної освіти. Велику тривогу в Україні і, до речі, в Західній Європі, США викликає «повторна» неграмотність, коли люди після закінчення школи чи навіть вузу, не читаючи десятками років, не працюючи над собою, втрачають здатність об‘єктивно осмислювати реальність. Не можуть зрозуміти, що діється в суспільстві, освоїти нові технології.

Європейський союз активно розвиває освітянські програми, готується до об’єднання зусиль з оновлення і розвитку середньої освіти. Сусідня Росія ініціює нові стандарти освіти, один за одним освітянські національні проекти.

Як діяти в цій ситуації нам. Найперше, вважаю, слід радикально змінити ставлення держави, її еліти, місцевої влади і бізнесу до освіти. Вкладення в людський капітал в США сягає 76%, в Європейських країнах – 74%, звідси і результати. У нас же цей показник втричі нижчий. В проекті бюджету на 2011 рік на освіту передбачається спрямувати близько 6 % ВВП. Будуть фінансуватись в основному зарплата і комунальні послуги. Цього явно недостатньо. Практика засвідчила, що фактично ця цифра буде значно нижчою, оскільки на кінець року всі уряди постійно секвеструють видатки на освіту. Новий Податковий Кодекс не захистив освітянські і наукові заклади, не створив умов для їх розвитку. Бізнес не зацікавлений у вкладанні коштів у розвиток освіти і науки, ці витрати не включаються до складу валових витрат, до собівартості продукції.

Не випадково в сумарних витратах університетів частка приватного капіталу менша за один відсоток. Ще менше у профтехучилищах і школах, не кажучи вже про дитсадки і інтернати. В той же час у Англії такі доходи сягають 26%, у Канаді – 40%, США – 32% від бюджету вузів.

Зверніть увагу, як нещодавно бізнес відстоював свої інтереси на Майдані, як наполягав на тому, щоб контролюючі органи не втручались в їх діяльність. На цьому тлі ситуація в державних навчальних закладах є просто кричущою, а згадки про автономію університетів, шкіл – сміховинними. Кількість різних перевірок невпинно зростає. При цьому, прихід контролера обов’язково мусить закінчитись «плідним» результатом – нарахуванням пені, штрафу чи інше. Інколи «чи інше» виміряється в цифрах із багатьма нулями. Тому дискусія про самостійність навчальних закладів, окремі рахунки, введення посад бухгалтерів і в т.ч. школах у фахівців викликає іронію. Армади перевіряльників чи до бізнесу доберуться, а директора школи чи ПТУ вже точно замордують. Перевірки слід впорядкувати і мінімізувати, більше довіряти колективам, всіляко підтримуючи їх самоврядність і демократію.

Арифметичні адмінпідходи не спрацюють

Хочу дещо зупинитись на керованості галуззю, інноваційних підходах до управління освітою. Не можу не прокоментувати останню адмінреформу, об’єднання МОН та Міністерства сім’ї, молоді і спорту. Думаю, що фахівці не в захваті від цього кроку. Чому? Бо не слід забувати, що в Міносвіти і науки вже сконцентровано чотири Міністерства і держкомітети! В результаті – школа, дитсадок опинилися на десятому місці в пріоритетах. Нині вливається ще відомство, яке вже саме зшите з Міністерства сім’ї, молоді і Держкомспорту. На мою думку, функції навчання і виховання, проблеми дітей, сиріт, сім’ї, молоді ще можна поєднати в діяльності органів управління освітою, але проблеми професійного спорту, олімпійського руху – це надто складний напрямок, пов’язаний із діяльністю 120 федерацій спорту. Зрозуміло, що у влади до таких проблем, як інтернатні заклади, а їх в Україні 75 типів, позашкільних установ (15 тисяч установ), профтехосвіти (2,5 тис. приватних і державних, 5000 робочих професій), сільська школа, руки не дійдуть, незалежно від того, хто працюватиме в новому мегаміністерстві. Ще в прикрішому становищі місцеві органи управління освітою. В багатьох районах – це 2 – 3 особи з мізерними зарплатами.

Вважаю, що проблеми спорту слід виокремити в окрему державну структуру, з підпорядкуванням безпосередньо уряду і Президенту. Штаб освіти і науки визначає перспективи розвитку країни, тут арифметичні адміністративні підходи ніколи не спрацюють. Неможна з чисто ринковими механізмами підходити до освіти, це складний живий організм, де роль суспільства і держави є визначальною.

Освіта впродовж життя – ми готові до неї?

На відміну від традиційної освітньої моделі, що базувалася на пріоритеті простого засвоєння і відтворення інформації, головною метою навчання в XXI столітті стає всебічний розвиток людської особистості як рівновеликої цінності. До цього нас спонукає головна педагогічна ідея сучасності – освіта впродовж життя.

Великий педагог, наш земляк К.Д. Ушинський, дискутуючи, які знання надати учневі, говорив, що це мусить бути система добре відібраних, пов’язаних між собою знань. Добре систематизовані, відібрані знання, засвоєні людиною, він і називав розумом. Мушу сказати, що в Україні ще не повністю сформовано науково обґрунтованого системного підходу до відбору знань як у середній, так і вищій школі. Серйозність цієї проблеми, її вирішальний вплив на якість всього освітнього процесу вимагає прийняття спеціальної цільової державної програми «Зміст освіти», координації зусиль академій наук, вузів, педагогів-практиків, створення потужного науково-методичного Центру, який би поєднав зусилля науковців і практиків.

Наступним завданням дня має стати пошук ефективних, інноваційних методів викладання і виховання, апробація нового, ефективна практика. Вважаю, що настав час нових взаємозв’язків Міністерства освіти і Академії педагогічних наук, її науково-дослідних інститутів. Освітянське відомство мусить чітко формувати державні завдання – замовлення на важливо актуальні проблеми освіти і виховання, а АПН – досліджувати, вивчати ці проблеми, давати відповіді на існуючі проблеми, розробляти рекомендації тощо. Серед них – теми безпритульності, діяльності інтернатів, сімей, які всиновлюють дітей, чи небажання молоді навчатись, різкий сплеск насилля серед молоді та інше. Такий би підхід допоміг стати на реальний фундамент педагогіко-психологічній науці, сприяв би провідним вченим реалізувати себе, свої знання, отримати достойну зарплату. Хочемо, щоб наша молодь любила державу, шанувала батьків, старших – не скупімося на психолого-педагогічну науку. Ген агресії, нігілізм грізно проявляє себе по всьому світу.

Острів знань в Україні є?

Давно назріла проблема реалізації національного проекту «Електронна і медіа освіта». Кожен громадянин мусить мати змогу навчатись у школі чи вузі, здобувати нові знання у зрілому віці, не виходячи із будинку. Особливо це важливо для людей з вадами розвитку. Державна програма інформаційних і комунікаційних технологій в освіті на 2005-2010 рр. вичерпала себе, нова задекларована лише на рівні Концепції. Наявна комп’ютерна техніка в школах і ПТУ і навіть у вузах є застарілою щонайменше наполовину, потребує регулярного оновлення. На жаль в бюджеті 2011 року на це кошти не виділені. Слід вирішити до кінця проблему доступу до інформації, завершити розбудову інформаційного освітянсько-наукового проекту «Уран» на базі КПІ, доєднати до нього всі обласні центри, вузи, створити «Острів знань» для школярів, студентів, де б в електронній формі по кожному предмету був би весь необхідний навчальний комплект – від програми, підручників, посібників, до електронних ігор, навчальних фільмів і мультиків. Слід раз і назавжди упорядкувати процес підручникотворення. Вважаю, що доцільно було б випускати по кожному предмету в школі базовий державний підручник високого ґатунку, який би писали найкращі вчені і педагоги-практики. Інші автори, на приватній основі, готували б альтернативні підручники. «Ум без книги, аки птица опешена», говорили наші предки. І ніщо не зможе замінити для людини книгу.

Не можна всерйоз говорити про якість знань, коли маємо на 5 – 6 шкіл в Україні один журнал з базових дисциплін: «Фізика в школі», «Історія України» чи інше. Як працювати вчителеві, особливо на селі, не відомо. Протягом 2011 року треба поставити крапку із повним забезпеченням підручниками всіх школярів, оновити старі підручники. Не повинні лягати спати голова районної ради чи міської ради, глава відповідної адміністрації, якщо в шкільній бібліотеці немає профільних журналів, підручників, а школи не доєднані до Інтернету. Уряд мусить встановити правило – будь-яка державна ліцензія на використання частот, запровадження сучасного Інтернету ЗД чи ЧД, функціонування будь-якого теле- чи радіоканалу повинні включати вимогу надання безплатних чи на пільгових умовах послуг навчальним закладам. Освітньо-культурні канали, передачі повинні бути на рівні 15-20% всіх телепрограм. Приклад повинен показати колектив УТ-1, де замість регулярних мордобоїв слід показувати кращих українських та зарубіжних вчених, вчителів. За ними мусить послідувати «Інтер, «1+1» та інші. Навіть в Шостці на Сумщині вже йдуть такі передачі. А в Україні? Хорошого Вчителя чи талановитого Професора Україна повинна знати не гірше, ніж братів Кличків чи футболіста Шевченка, прем’єра чи нардепів.

Коли 1961 року Радянський Союз запустив в космос першого космонавта, до нас в країну масово почали їздити делегації із США, Європи. Їх цікавила наша школа. Не випадково тоді в конгресі США було заявлено: якщо уряд не зробить освіту пріоритетом, то Америка скоро заговорить російською мовою. Зрозуміло, що без підтримки школи, сучасного шкільного обладнання, сучасних лабораторій і дослідницької апаратури для університетів, верстатів для профтехучилищ якісної освіти бути не може. Нині найактуальнішою є тема створення в Україні індустрії сучасних технічних, інформаційних засобів навчання. Від парт і дошок, що не травмують дітей, до складних приладів і тонельних мікроскопів. В свій час в Україні на базі одного із Сумських НДІ НАНУ України був започаткований технопарк, який би мусив розробляти сучасне інноваційне приладдя для всієї системи освіти. До цієї роботи мусив би долучитись не один завод, в т.ч. і сумський «Селмі», який випускає електронні мікроскопи. 2006 року було створено Асоціацію виробників технічних засобів навчання. На жаль, всі ці новації забули в наступні роки, а нині за всіма реорганізаціями, напевне, про це ніколи і згадувати. Актуальною є розробка і створення державної цільової програми «Навчальне приладдя», реанімація відповідного технопарку. Думається, що на ці всі проекти потрібно разів в десять менше коштів, ніж на Євро-2012. Але віддача буде набагато ефективнішою і забезпечить просування України до числа країн-лідерів.

Не раз пересвідчувався, скільки помилок і неточностей допускалось і допускається нині в програмах, посібниках, підручниках, нормативних актах, інструкціях. Чому? Бо не завжди перевіряли їх на практиці, яка, як відомо, є критерієм успіху. Тоді вся Україна, скажімо, дивується, що в тестах зовнішнього незалежного оцінювання є помилки. Скажімо, в тестах є дві дати заснування Київської Русі. Це стало можливим, бо багато помилок є у підручниках, програмах. Мусить стати правилом – підручник, програма потрапить в школу чи вуз лише після апробації, дослідження його ефективності, інновативності.

Самі по собі і, здавалося б, непогані ініціативи переходу на 12-річну освіту, 12-бальну систему оцінювання, запровадження нових навчальних програм, стандартів, нових курсів відбувалися в державі на початку цього століття без практичної перевірки, широкого обговорення, корекції і т.і. Це викликало і викликає багато нарікань, непорозумінь. На цьому тлі непростий крок, як запровадження зовнішнього незалежного оцінювання, відбувався поетапно, через апробацію і тому знайшов більшість прихильників в суспільстві.

Щоб уникнути в подальшому таких непорозумінь, напрацьовувати нове і передове в освіті і вихованні, уряд у 2006 році затвердив програму «Школа майбутнього». Планувалося створити творчі колективи педагогів, здійснити спільно з вченими пошук, перевірку нових навчальних і виховних систем, запровадити нову оплату праці вчителям, відійти від традиційних ставок і доплат за стаж, а перейти до оплати за результатами праці. Навчати сьогодні за класичною класно-урочною системою так, як це було за Яна Коменського, вже не можна. З одного боку, діти отримали необмежені можливості доступу до інформації, з іншого – в світі дедалі більше з’являється дітей з природженими якісно новими психічними, інтелектуальними здібностями. Вчені виявили, що ще піввіку назад «незвичайні» якості фіксувалися в кожній десятій дитині, нині їх – 90%. Вивчення ДНК цих дітей показало, що у звичайних дітей активно функціонує 20 із 64 кодонів ДНК (кодон – одиниця генетичної інформації, зашифрованої в молекулі ДНК). У дітей «незвичайних», як їх називають «діти-індиго», активно функціонує 32 – 34 кодона. Не виключено, що мова йде про появу нового типу людей, з іншими властивостями імунної системи. Наведені вище факти свідчать про особливе значення, витребуваність нинішньої психолого-педагогічної науки, необхідність йти в ногу із часом. Психолого-педагогічна наука, де працює багато талановитих вчених, мусить із камерної ставати життєвою, перейти від написання наукових трактатів, дисертаційотворення до живих справ, яких чекає все суспільство. Нині за оцінками російських вчених сучасна школа відійшла на третє місце за впливом на інформованість учнів. Це надзвичайно ускладнило роботу педагога. Сподіватися, що старими методами можна розвивати нашу освіту, школу – це шлях в нікуди. Знайти ефективний вихід із цього становища – спільне завдання влади, педагогічної громадськості, вчених.

Вища школа сідає на мілину

Прикро говорити, але попри серйозні успіхи окремих університетів, назагал нині видно, що неконтрольований ріст вузів і студентів привів до втрати якості вищої школи і наша вища школа вичерпує внутрішні резерви і сідає на мілину. По світовому рейтингу Київський національний університет імені Тараса Шевченка посідає за 2009 рік 1613 місце, Київська політехніка – 2173, Львівський університет імені І.Франка – 2223, Харківський національний університет імені В.Каразіна – 2570 місце. За роки незалежності в Україні не збудовано жодного надсучасного нового університету чи хоча б потужного лабораторно-дослідницького комплексу. Великий науковий, кадровий потенціал вузів самотужки вже не може реалізуватись, дати нову якість вузівської освіти і науки. Ініційована громадською колегією МОНу свого часу державна програма «Наука в університеті» була покликана вирішити одну із головних проблем вітчизняної вищої школи – повернути науку в стіни вузів, створити можливість викладачам і студентам займатись дослідництвом, підвищити якість підготовки фахівців, спрямувати на ці цілі 525,3 млн. гривень, створити п’ять дослідницьких університетів, залучити до цієї діяльності більш як 4,6 тисячі дослідників. Реорганізація МОН, виокремлення з його складу окремого державного Комітету з науки і інновацій плюс економічна криза загальмували цей архіважливий для країни процес. У вищій школі склалася дивна ситуація – штучно, з центру, зроблено спробу розірвати освітній і науковий процеси. Відрив академічної науки від освітнього процесу, осібне існування академій наук, слабкі зв’язки із виробництвом, практикою мусять рано чи пізно бути подоланими. Доцільно було б передати до складу дослідницьких університетів інститути відповідних академій наук, змінити стосунки із бізнесом. Реалізація «потрійної інноваційної спіралі», яка б поєднала освіту, науку і виробництво – це вимога часу.

Згоден, що прийшов час удосконалити Закон «Про вищу освіту». Проте не слід, на мою думку, встановлювати в ньому жорстку чисельність студентів для різного типу університетів. За запропонованою градацією розробників Закону ні Кембридж, ні Оксфорд, ні Єльський університет такого звання в Україні не отримали б. Їхня чисельність в межах 4 – 6 тисяч студентів. Серед пріоритетів – зупинення поширення псевдоосвіти, підвищити вимоги до якості знань. Це слід робити через незалежну експертну оцінку, участь бізнесу і громадськості. Не пишу про загальновідомі речі – університетську автономію, право вузів видавати дипломи кандидатів і докторів наук, звання доцентів і професорів, формувати навчальні плани, обрання викладачів, посилення внутрівузівської демократії – без цього нічого не буде. Законодавчо слід стимулювати створення різних підприємств при вузах з метою трансферу технологій, переходу від ідеї до металу, як кажуть вчені. Вузам потрібно створювати умови для розвитку, а не намагатися ними керувати, тиснути на ректорів, свавільничати при їх обранні. Це недопустимо. Думаю, що до президентських ініціатив – національних інвестиційних проектів – було б доцільно доєднати хоча б два проекти – «Школа майбутнього» та «Наука в університеті», які б дозволили знайти точки зросту вітчизняної освіти.

І нарешті про головне – про Вчителя

Пам’ятаю, як довелося в ролі новоспеченого міністра із командою визначатися із пріоритетами діяльності. Було багато слушних пропозицій – від нових методик і предметів до суцільної інформатизації, оновлення бази і т.і. І при цьому всі казали правильно, але ніхто не говорив – хто це буде робити? Відповідь на це питання і визначає головну ланку в освіті – це проблема добору, підготовки і виховання Вчителя. Згадаймо, як Василь Олександрович Сухомлинський писав про покликання людини, пошук правильного її місця в житті. Він говорив – ось є пекло і є рай. І там і там одні і ті ж люди. Але в раю вони працюють за покликанням, у відповідності зі своїм характером і збіжностями, а в пеклі – все переплутано, кожен робить нелюбу справу. Пригадаймо і Григорія Савича Сковороду, його тезу про «сродну працю».

Професія Вчителя є святою на Землі. Всі ми це розуміємо. На жаль, ставлення держави, суспільства до педагогів останнім часом погіршилось. Про це свідчать сумні факти. Зарплата вчителів (1700 грн./міс.) не досягла рівня середньої в країні (2300 грн.), а вона повинна бути не меншою, ніж у промисловості (2500 грн.), а у вищій освіті у двічі вищою. Працюючий Вчитель, навіть на півтори-дві ставки, є по суті бідною людиною. На житловій черзі нині перебуває більше 25 тисяч педагогічних та науково-педагогічних працівників. Конкурси в педвузи є мінімальними, а з окремих спеціальностей є навіть недобір. І це прикро. Педагогічні вузи повинні бути на особливому режимі фінансування в Міносвіті. Їм нині найскладніше в ринковому вирі.

На жаль, із 2008 року зарплата педагогів, вчених на вимогу МВФ, практично не зростає, а лише незначно індексується. В цьому році її зростання складе близько 8,9%, і то лише з грудня. Тривогу в працівників шкіл і вузів викликає пенсійна реформа. З одного боку, вчителі можуть втратити право пільгового виходу на пенсію, з іншого – в далекий кут ховається проблема визначення розміру їх пенсій нарівні із держслужбовцями.

Ситуація потребує невідкладних кроків. В кожному районі чи місті слід передбачити надання пільгових кредитів педагогічним працівникам для придбання житла. При кожній раді, як того вимагає Закон «Про освіту» мусить бути створений Фонд розвитку освіти. Особлива увага до молоді. Треба негайно збільшити з 5 до 10 окладів (цю виплату було започатковано в 2007 році) виплату підйомних для молодих вчителів, поширити дію цієї норми на тих, хто не тільки їде в сільську школу, а і йде працювати в міські школи, дитсадки чи училища. Ця цифра не перевищуватиме 80 – 100 млн. грн. в рік. Слід поновити стимулювання творчо працюючих педагогів, збільшити до 2-х окладів преміальні, встановити, де це ще не зроблено, іменні премії для кращих. Нині щорічно майже 1700 педагогів такі премії отримують, але в багатьох містах і районах, на превеликий жаль, почали економити на цьому.

Особлива увага мусить бути до молодих вчителів, тих, хто лише прийшов у школу. В них немає ні доплат, ні премій. Парламент чи уряд мусять дати законодавче право місцевим радам встановити цільові добавки молодим вчителям, до речі, і лікарям, працівникам культури. Не випадково перші три роки закріплюється в школі третина молодих педагогів.

Пріоритетом для держави при фінансуванні, забезпеченні підручниками, сучасними технічними засобами повинні бути педагогічні університети. Для управлінь і відділів освіти головним завданням має бути спільна з педвузами робота по добору кращих дітей до навчання. Школи молодого педагога, цільовий відбір, профорієнтаційна діяльність, турбота про майбутнього вчителя, радикальне оновлення змісту і методів навчання в педвузах, введення однорічного стажування молодих вчителів, доплати за керівництво практикою, обов’язкове володіння кожним студентом-педагогом музикальним інструментом чи вміти вести якийсь гурток, досконале знання новітніх інформаційних технологій, методів виховної роботи – ось неповний перелік мінімального арсеналу добору і виховання молодого педагога. Серйозно слід подбати про підготовку директорів шкіл, потрібні новаторські програми магістратури. Ні в якому разі не можна знищувати, передавати в склад університетів інститути післядипломної освіти вчителів. Це острівки нового, передового, місце, де накопичується кращий досвід педагогів. Потрібен Закон про післядипломну освіту, який би встановив правила гри, допоміг би на практиці реалізувати тезу про освіту протягом усього життя, долати «повторну» неграмотність.

Про демографію і не тільки

Стратегічний підхід до розвитку української освіти вимагає врегулювання багатьох проблем і відповідей на виклики часу. Серед них – демографічна проблема. Якщо нині не визначитися із протидією цій біді, то можемо втратити наявну освітню систему. Перш за все буде знищено сільську школу, школи і позашкільні установи в містечках і невеликих містах, райцентрах. Не можна на два чи три роки зупинити школу чи вуз. Слід негайно внести до Закону «Про освіту» положення про зменшення наповнюваності класів та груп від 3-х до 25-ти осіб (нині 5 – 30), надати місцевим радам на кризовий період право зменшувати наповнюваність класів. Це мусить стосуватися і профтехучилищ.

У вузах, нарешті, виконати одну з головних умов підвищення якості освіти – це дати змогу викладачам вести індивідуальну роботу із студентами, займатись дослідництвом. Для цього зменшити педнавантаження на викладачів до 400 – 500 годин на рік (нині 900 год.), довести співвідношення кількості студентів до одного викладача 1:8 (нині 1:14).

Без сумніву, розвиток експорту освітянських послуг також пом’якшить демографічну ситуацію, дозволить вузам поповнити свої бюджети на кілька млрд. гривень щорічно. Нині у нас навчається більш як 46 тисяч іноземних студентів, ми б могли сміливо цю цифру потроїти, отже, інвестувати в розвиток країни майже півмільярда доларів щорічно. Такий крок потребує реалізації програми «Студентський гуртожиток», поліпшення викладання на іноземних мовах і, обов’язково, не допустити розквіту ксенофобії, захистити іноземців від насилля. Трагічні події в Росії сприятимуть, до речі, припливу іноземних студентів в Україну.

В спантеличеному стані нині є профтехосвіта. Її не можна руйнувати, з державної опіки передавати на відкуп місцевій владі. Негайно слід внести зміни в законодавство, переходити на спільне утримання профтехучилищ державою і бізнесом, на т.з. дуальну систему підготовки робітників.

Хотілося на завершення наголосити ще на одній серйозній загрозі нашій освіті. Мова йде про примусову її комерціалізацію, що породить відторгнення великої маси молоді від здобуття знань. Розумію, що ми живемо в ринковому суспільстві. Але історичний досвід свідчить, що освіта була і є своєрідним стабілізатором суспільства, перемішувачем класів і соціальних груп. Виходець із бідної сім’ї, здобувши якісну освіту, отримує певний соціальний ліфт. В результаті суспільство стає справедливішим і багатшим. Виграють всі. Не можна робити всі послуги в освіті платними, бідні батьки не здатні утримувати дітей, ще й платити за навчання. За даними Держкомстату прямі витрати на освіту наших домогосподарств вже сягають 14%! На комунальні платежі є субсидія, а на навчання? В країні, в якій владі освіта не потрібна, а педагоги – це лишні люди, майбутнього не буде.

Елвін Тофлер, видатний американський політолог, економіст, називав найефективнішою державою ту, економіка якої базується на нових знаннях. Поки що ми ідемо зворотнім шляхом. Мусимо ситуацію виправити.

Громадська Рада освітян і науковців України пропонує Президенту, уряду, парламенту, всьому суспільству розпочати серйозну підготовку до учительського з’їзду, розробки і здійснення заходів щодо наповнення 2011 року, року освіти в Україні, конкретними і корисними справами. Думаємо, що з’їзд мусив би схвалити Стратегію розвитку української освіти хоча б до 2020 року. Участь в підготовці цього документу широкого кола освітян, батьків, науковців зробить його реальним і дієвим, отже, буде багатшою і заможнішою наша країна.

Станіслав Ніколаєнко,
голова партії «Справедливість»,
голова Громадської Ради освітян і науковців України,
народний депутат IV скликань
стаття надрукована в газеті “Голос України” від 26 лютого 2011 року

Маєте запитання?
Залиште
повідомлення
Запитайте за телефоном:
+38(044)288-71-00