Останні новини

Дата публікації: 16.12.2012

Станіслав Ніколаєнко: Чи занесемо сільську школу у Червону книгу

Станіслав Ніколаєнко У ХVІІ сторіччі архієпископ Антіохійський Павло Алепський, подорожуючи Україною, писав про наших предків – «а дітей в них як трави в полі. І всі, навіть жінки і діти, вміють читати і писати. А сиріт монахи вчать письму в монастирах…»

З того часу багато води збігло. Сотні тисяч, мільйони українців поклали свої голови, щоб сьогодні Україна стала незалежною державою. І міць країни завжди трималася на її людях, на їх патріотизмі і освіченості. На жаль, Україна за роки своєї незалежності по багатьом показникам здала свої позиції. Розмір внутрішнього валового продукту нині сягнув лише двох третин від рівня радянського періоду. Добре, що показники освіченості нації залишаються ще більш-менш пристойними. Тому і при визначені Організацією Об’єднаних Націй індексу людського розвитку (ІРЛ) чи Всесвітнім економічним форумом рівня конкурентоздатності ми ще маємо позитиви. Займаємо солідні місця в першій двадцятці країн поки ще за показниками якості освіти, охоплення нею населення.

Інтелект українців – неоціненний скарб

Впевнений, що інтелект українців, природний потяг до знань, та наші природні ресурси, і перш за все чорноземи, – це той неоціненний скарб, який рано чи пізно послужить Україні, зробить її найбагатшою, найсправедливішою країну світу.

В збереженні українського народу, його мови, культури, освіченості провідну роль грало наше село. Про сучасне село можна сказати словами Великого Тараса – «село неначе погоріло, неначе люди подуріли». Точніше не скажеш, коли дивишся на скелети ферм і майстерень, рештки будинків культури і дитсадків. І лише сільська школа, як останній лицар на полі бою, тримає на собі сільську громаду, береже село від здичавіння і загину, п’янства і розпусти. Українські селяни опустились на саме соціальне дно суспільства. Більшість з них без роботи, тупо чекають мізерної допомоги за оренду паїв, отримують копійки за вирощену городину чи здане молоко. Звикли вже до відсутності медичних послуг, закритих клубів, темряви на розбитих вулицях. Рідко в села їздять автобуси, та і влада заїжджає до селян здебільшого перед виборами.

В ситуації що склалася, сільська школа сьогодні стає не просто культурно-освітнім центром, а і часто-густо єдиним місцем, де збираються всі жителі села, відбуваються весілля, святкові й спортивні заходи і навіть поминають покійників. Не випадково що багато обраних сільських голів – це вихідці із шкіл. Тож нині школа і церква – є осередками цивілізації на селі.

Без школи не буде села

Чого я так старанно пишу про роль школи, бо хочу донести до свідомості суспільства – без школи не буде українського села, а затим і України! Навіть в найменшому селі мусимо тримати початкову школу, дитсадочок чи школу-сад. Бо не буде молодий лікар, медсестра, ветеринар, електрик чи агроном жити в селі, в якому не має школи чи садка. А решта людей просто зіп’ються від безробіття, та стануть новітніми героями Панаса Мирного – Лушнею, Матнею та Пацюком.. Таким собі пропащим сільським пролетаріатом. Затим повна деградація сіл, масовий виїзд селянства до міста, де їх ніхто не чекає. Не випадково ж за двадцять один рік незалежності в Україні зникло 350 сіл, лише за останні 5 років закрито 1040 шкіл, в т.ч. 900 в селі.

Відсутність державної політики підтримки сільського господарства, глобальне потепління, посуха, безводдя, екологія, наслідки Чорнобиля, демографічна криза підсилюють ці процеси. Тому можемо незабаром мати великі безлюдні обшири в Україні. Можливо хтось і цього чекає, щоб подешевше земельку загарбати. А може просто не розуміє, що робить.

Сьогодні не можна зводити роль сільської школи лише як до місця отримання знань. Це можна було б робити і через Інтернет. Чи звозити дітей в інтернати на навчання. Не в цьому тільки справа. Людина – особа соціальна, вона мусить з кимось говорити, спілкуватись, з когось брати приклад, виховуватись, дослухатись до когось. Без колективу людина дичавіє.

На цьому тлі для громадськості є незрозумілим бажання сучасних владців реорганізувати, укрупнити, читай – зліквідувати сільську школу. Зовні це виглядає так. Хочуть звести дітей з половини чи третини району в один навчальний заклад, оснастити її, підвести інтернет, підібрати кадри. Тоді, кажуть автори цієї ідеї, і будемо мати добрі знання, гарний навчальний процес. Це не безспірні тези. На мою думку, нині переоцінюються і роль шкільних округів. Вони мусять бути, своєрідним методичними центрами, але вони не повинні підміняти районні відділи освіти і тим більше бути засобом ліквідації малих шкіл. Ця реформа для сільської школи закінчиться погано. Вийде як в приказці мого мудрого батька – «теоретично кінь, а практично не везе!» Бо ще ніхто не доказав, що лише велика школа дає добрі знання. Часто-густо буває навпаки. В цих усіх теоріях не береться в розрахунок соціальний аспект, роль громади села.

Хто думав про те, як малесенький першокласник, шестирічка мусить щодня один, без мами їхати в автобусі в школу. Заняття в нього закінчуються о 12 годині, бо в нього тривалість і кількість уроків менша, а випускник затримається до 15 години на змаганнях чи тренуваннях із тестами. Що робити дитині? Чи знають горе-реформатори, що в багатьох сільських школах не харчують дітей, та ще й досить холодно. Груп продовженого дня в Україні не має в половині шкіл, а в початковій школі цих груп лише третина. І яке здоров’я буде у дитини, коли вона о восьмій годині виїде із села і голодною повернеться через 7-8 годин додому… А дома ще домашні завдання, робота по господарству і т.і. А як діяти, коли дитя захворіє в школі чи їй потрібно побігти за зошитом, чи перезути черевики?

Не допустити обезлюднення села

Серед основних причин закриття, т.з. укрупнення сільських шкіл, називають і економічні. Мовляв дуже дорого обходиться бюджету сільський школярик. Але це на перший погляд. Бо хто взагалі підраховував економічну сторону цих реформ. Вартість одного нового шкільного автобуса – близько 400 тисяч гривень. Технічне обслуговування, зарплата водію, оплата палива – це ще десь 60 тис. грн. в рік. А що робити якщо захворіє водій, чи зламається автобус. Не кажу вже про якість наших доріг, чи непогоду. А хто скаже, де зберігати, ремонтувати автобуси, хто перевіряє здоров’я водія, дбає за безпеку руху.

Не зрозумілою залишається доля десятків тисяч вчителів, які працюють в сільських школах. Куди їм подітись? Нині маємо 12,7 тис сільських шкіл, в яких працює більше 250 тис. педагогів. Якщо буде закрито третину шкіл, то на біржу піде не одна тисяча педагогів, техпрацівників.

Не хочу закривати очі на наявні гострі проблеми сільської школи. Нині в 504 початкових школах навчається до 10 дітей. У 1559 восьмирічках менше 40 учнів, а в 2521 середній школі навчається менше 100 чоловік. І це факти, від яких не відвертишся. Але ж, напевно, є ї інші шляхи вирішення посталих проблеми, ніж звозити дітей до купи. Напевно слід повернутись до педагогічного експерименту, досвіду функціонування школи-родини, який в свій час започаткувався в Житомирській, Івано-Франківській областях. В цих невеликих школах працює кілька викладачів, як правило сім’я педагогів, з дітьми різного віку. На часі можливим є використання досвіду школи Монтесорі, де один педагог навчає дітей до сьомого класу. Потребує вивчення і досвід поляків, де початкова школа стала шестирічною.

Не вирішує проблеми перевід учнів на індивідуальне навчання, коли кількість дітей в класі стає меншою п’яти. Дивіться – в десятому класі є чотири учні. На кожного планується затратити по 12 навчальних годин, разом – 48 годин! А на навчання усього класу – 36 годин. Де ж логіка? Як бути, коли прокурори забороняють зводити разом дітей при індивідуальному навчанні. Як за 5 чи 7 годин на тиждень навчити учня молодших класів читати і писати?

Потрібно в державі створити групу досвідчених педагогів, вчених академії педнаук, представників влади, батьків, сільських рад, фермерів і знайти шляхи вирішення проблем сільської школи. Слід зберегти в кожному селі школу, хоч початкову. Зменшити на законодавчому рівні наповнюваність класів в молодшій та основній школі.

Собак захищаємо, а дітей?

Не можна допустити обезлюднення українського села. Це означатиме духовний і моральний занепад України. Затим матимемо обезземелення селян, перетікання матінки-землі до рук олігархів, як наших так і іноземних. А за цим і втрата держави.

Мені останнім часом довелося побувати в багатьох селах України, почути думки сотень людей. Характерно, що за долю школи більше вболівають прості селяни. Вчителі чомусь відмовчуються. Чи їх вже так залякали, чи вони збайдужіли і втратили інтерес до своєї праці. Чи вирішили діяти за Остапом Вишнею – якось то воно буде… Чомусь зіщулилась, сховалась у власну шкаралупу, закрилась від життя і колись бойова учительська профспілка. Мовчать і вчені-педагоги, наші академіки. В усьому світі громадськість бореться за життя кожної рослини чи тварини. Заносять їх в Червону книгу, дбають за них. Дивіться – який рух організовано в Україні на захист наших молодших братів – бездомних собак. А що сказала громада, інтелігенція, політики на захист сільської дитини, сільського вчителя, сільської школи, українського села. А чи не почекати країні із зимовою олімпіадою, та спрямувати заплановані 10 млрд. доларів на відродження села, порятунок школи. Інакше в якого кольору Книгу будемо заносити наші села? Тож слід всім нам отямитися і добре разом поміркувати над тим, як зберегти село, як допомогти нашим діткам, нашій молодій державі.

Голова партії «Об’єднані ліві і селяни»,
голова Громадської Ради
освітян і науковців України,
доктор педагогічних наук
Станіслав Ніколаєнко

газета «Голос України» від 1 грудня 2012 року

Маєте запитання?
Залиште
повідомлення
Запитайте за телефоном:
+38(044)288-71-00