9 червня у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання присвячені 12-річній системі середньої освіти. На них Голова Громадської Ради освітян і науковців України Станіслав Ніколаєнко запропонував п’ять кроків порятунку української освіти.

Публікуємо повний текст доповіді.

Виступ
на парламентських слуханнях
з проблем переходу
на 12-річну освіту
м.Київ, 09.06.2010р.

Шановні колеги, однодумці,
вся освітянська громадо!

На цю трибуну мене привела велика турбота про долю наших дітей, нашої освіти, а отже і всієї країни.
Стан справ в освітянській галузі дуже тривожний і критичний. Деяка стабілізація і розвиток, яка спостерігалась кілька років назад, зійшли нанівець. Ми втрачаємо Вчителя, якість знань, економічна і демографічна кризи руйнують українську школу. На жаль, адекватної державної стратегічної лінії на освітянській ниві ми не спостерігаємо. Останні роки крім тем зовнішнього оцінювання, мовних проблем суспільство не чуло.

Навіть сьогоднішня, без сумніву, добра дискусія, правильний крок з боку парламенту, профільного комітету носять другорядний характер. Бути чи не бути дванадцятирічці?

А чому не про якість української освіти, її роль в зміцненні держави, подоланні соціально-економічної кризи. Головне – визначити стратегію розвитку, а тоді і терміни навчання, і тестування, і інші важливі проблеми знайдуть своє місце в цій стратегії.

Стосовно дванадцятирічного терміну навчання. В 1917р. в Росії 70% людей не вміли читати і писати. На початок 30-х років в СРСР була подолана неграмотність. Країна розвивалась. В 1938 році ми перші в світі ввели обов’язкове семирічне навчання. В десятки разів виросло промислове виробництво, зміцнився добробут людей. Не випадково, підводячи підсумки Великої Вітчизняної війни, керівництвом Союзу було заявлено, що Велику перемогу викував Радянський Вчитель, школа і її учні. Країна відбудовувалась, і вже у 1966р. було введено (вперше в світі!) обов’язкову середню освіту! Чому? Бо наші батьки, влада розуміли, що неосвічений народ не зможе розвивати країну. Перші супутники, вихід людини в космос, перші комп’ютери в Європі з’явились у нас завдяки освіченим громадянам. Запитую у себе і у Вас, а що тоді мало було тих, хто казав – навіщо дітям ходити в школу 10 років, хай ідуть робити! Хай женяться! І т.і. А країна могутніла, набирала сили. Один рік збільшення протяжності середньої освіти в нормальних країнах дає 10% приросту ВВП! Це чудово розуміють в світі, Європі, де лише в Албанії і, по-моєму, в Азербайджані на сьогодні є десятирічка. Скрізь 12 років і більше! Жоден олігарх, котрий вчить своїх дітей в Європі, не обурюється тим, що його діти 12 років і більше вчаться в тих школах.

Чому ж в Україні піднялось таке вселенське збурення навколо, здавалося б, зрозумілої теми терміну навчання. Дехто в запалі політичних пристрастей сплутав теми нашої готовності до переходу на 12-річку із темою необхідності такого кроку. Необхідна чи не потрібна дванадцятирічка? Логіка говорить, що необхідна. Але при яких умовах?

При розумній державній політиці, при прицілі на суспільство, економіку знань, на соціально-справедливу державу, на могутній середній клас. Наша ж держава є технічно, технологічно відсталою, з сировинною економікою. Олігархам освічені люди не потрібні!

Якщо в холодному класі, без сучасного обладнання, лабораторій, інтернету буде сидіти голодний учень, бідний Вчитель – то чи 10, чи 12 років – толку з цього не буде! Відповідь зрозуміла.

Видатний Гельвецій писав, країна, в якій немає освічених, активних людей, відсутня наука, культура – буде вічним рабом своїх сусідів. Це спостерігаємо ми в Україні.

Всі державні сили, весь інтелект, зусилля громадськості потрібно зосередити на подоланні кризи в світі. ГРОНУ, партія «Справедливість» розробили план подолання кризи. Бачимо 5 стратегічних напрямків такого руху:

1) Негайно слід повернути державу, бізнес до проблем освіти і науки. 10% ВВП в освіту, 1,7% в науку! Бізнес законодавчо слід примусити вкладати в школу, вуз, училище!
2) Зосередитись на поліпшенні підготовки Вчителя, підвищенні престижу педагогічної праці. Зарплата, житло, оздоровлення, методична допомога (на 6 шкіл один професійний журнал нині!!) А також суспільна пошана. В 2009 році Україна навіть на державному рівні не святкувала День Вчителя.
3) Першочергова увага до змісту освіти. Потрібна державна програма, мобілізація МОНУ, АПН і НАНУ на це надважливе завдання. Оновити, розвантажити, прибрати лишню інформацію, знайти механізм постійного вдосконалення змісту освіти, державних стандартів – чи не найскладніше завдання.
4) Проблема оновлення матеріально-технічної бази, педагогічних, інформаційних технологій, створення індустрії їх виробництва, повернення до функціонування освітянського технопарку – нагальне завдання. Український Вчитель ніколи не наздожене європейського без інструментарію, як кажуть, на «Таврії» «Мерседес» не обгониш!
5) Рішуча зміна ставлення до формування моральності і духовності в суспільстві, школі, сім’ї. Без перебудови програм телебачення, без освітніх каналів нічого не буде, скільки б про добро, справедливість не говорив на уроці Вчитель. Як повітря потрібна загальнодержавна програма формування патріота України, потрібно на ідеях моральності, справедливості, патріотизму, працелюбності, поваги до старших, своєї країни об’єднати народ. Хай розмовляють багатьма мовами, але обов’язково знають свою рідну і державну. Хай учні, студенти Сходу і Заходу дружно живуть!

При реалізації цих 5-ти вимог буде якісна освіта, краще заживе кожен учень, студент, кожна сім’я і, в цілому вся Україна. Це можна при бажанні здійснити як в 11-річній, так і в 12-річній школі. Без пріоритетного ставлення влади до освіти народу, без рішучих змін нічого не буде. Думаю, що новий Президент, коаліція, якщо схочуть, зможуть зробити це. Надіюсь.