Будучи унікальним за своєю суттю, багатовекторним за функціональним спрямуванням, колектив НМЦ у повному обсязі забезпечує створення комплексу науково- та навчально-методичного забезпечення всіх напрямів підготовки фахівців аграрних ВНЗ І-ІV р.а. (39 – бакалав¬рів, 58 – спеціалістів, 62 – магістрів, 67 – молодших спеціалістів). А це підготовка і постійне оновлення 11000 програм навчальних дисциплін. Нашим центром вперше в Україні створені і успішно функціонують 14 навчально-практичних центрів, які забезпечують практичну підготовку студентів зі спеціальностей техніко-технологічного спрямування. Діють і щорічно поновлюються 24 навчально- науково-інноваційні проекти, деякі з яких вперше запроваджено в Україні. Щорічно ведеться підготовка і видання близько 40 найменувань підручників і посібників, 400 навчальних програм, 120 найменувань робочих зошитів, 8 періодичних видань.

Досягненням НМЦ є підготовка і створення наочних посібників (плакатів, відеофільмів, муляжів, макетів). Значна увага приділяється виховній роботі. На всю Україну відомі щорічні Всеукраїнський фестиваль художньої творчості серед колективів аграрних ВНЗ “Софіївські зорі” та зліт іменних стипендіатів і відмінників навчання “Лідери АПК ХХІ ст.” На базі НМЦ створено унікальний Музей українського костюма та української писанки.

Можна ще багато розповідати про роботу центру на благо України, а найголовніше – про колектив нашої установи, сформований протягом багатьох років, якій віддано працює і впевнений в необхідності своєї праці.

Ми пишаємося своєю роботою і впевнені, що вона значною мірою сприяє формуванню не тільки фахівця, але й особистості.

На жаль, Мінагрополітики та продовольства прийняло некваліфіковане рішення, яке не дає пояснення щодо доцільності реорганізації і носить суто «рейдерський захват», з посиланням на Цивільний та Господарський кодекси, маючи на увазі лише майнові відносини та призначення нового керівника, який жодного дня не працював у галузі освіти. Концепцією реформування і розвитку аграрної освіти та науки та Планом заходів з її реалізації не передбачено реорганізації зазначених установ.

Шановний пане Президенте! Не дайте можливості свавіллю людей, які підривають віру в справедливість. Не дозвольте людям, які знищують професіоналізм в освіті, які сіють недовіру до Президента, діючої влади, зробити свою справу, що в значній мірі шкодить Україні.

З глибокою повагою та надією, що наш голос буде почуто
Колектив НМЦ, всього 107 підписів

Круглий стіл був присвячений обговоренню анкет, розроблених п. Сергієм Володимировичем Лилика (директором Інституту маркетингу, членом правління ВГО Української асоціації маркетингу), за допомогою яких визначатиметься задоволення трьох категорій споживачів освітніх послуг: а) студентів, б) роботодавців, і в) батьків. Мета проекту – розробка методики, за допомогою якої навчальні заклади зможуть самовдосконалюватися і розробити ефективні моделі стратегічного розвитку університетів.

У роботі круглого столу взяли участь:
1. Трунов Олександр Миколайович (перший проректор ЧДУ ім. Петра Могили, голова Миколаївської обласної організації ГРОНУ)
2. Пронкевич Олександр Вікторович (директор Інституту філології, заст. голови Миколаївської обласної організації ГРОНУ)
3. Багмет Михайло Олександрович (проректор з науково-педагогічної роботи та питань розвитку ЧДУ ім. Петра Могили)
4. Рихальський Михайло Анатолійович (проректор з АГР ЧДУ ім. Петра Могили)
5. Шевчук Олександр Володимирович (декан факультету політичних наук)
6. Гожий Олександр Петрович (декан факультету комп’ютерних наук)
7. Ляпіна Людмила Анатоліївна (декан факультету соціології)
8. Ляховець Олена Олександрівна (декан факультету економічних наук)
9. Лебідь Світлана Григорівна (декан факультету еколого-медичних наук)
10. Ковальова Світлана Гргорівна (декан юридичного факультету)
11. Олійник Анатолій Іванович (директор Миколаївського коледжу економіки та харчових технологій, заст. голови Миколаївської обласної організації ГРОНУ)
12. Шерстюк Людмила Валеріївна (декан підрозділу довузівської підготовки)
13. Павлюк Христина Богданівна (заступник директора Інституту філології)
14. Богун Петро Михайлович (директор Спеціалізованої СЗОШ І-ІІІ ст. № 22 з поглибленим вивченням англійської мови)
15. Федоренко Володимир Олександрович (директор Гімназії № 2)
16. Січко Сергій Михайлович (директор Муніципального колегіуму)
17. Козачук Максим (голова студентської колегії)
18. Гандзіошина Юлія Леонідівна (представник преси)

Інформаційно-технічне забезпечення заходу здійснювали журналісти каналу «Сатурн» та співробітники прес-центру ЧДУ ім. П. Могили.

В ході проведення круглого столу Сергій Лилик  презентував книгу Філіпа Котлера і Карена Фокс «Стратегічний маркетинг для навчальних закладів».  Як повідомив С. Лилик, тема громадського призначення і функціональності освіти в ринкових умовах надзвичайно просто і доступно описана в цій книзі. Присутні уважно слухали доповідачів.

Один з учасників круглого столу, директор Інституту філології ЧДУ ім. Петра Могили Олександр Пронкевич, висловив думку про те, що книга Ф. Котлера і К. Фокса потрібна, передусім, тим людям, які займаються організацією освіти. «Це своєрідна самооцінка того, що ми, університети, робимо – продаємо освітні послуги. Суспільство, вочевидь, не задоволене якістю цих послуг. Застосовуючи викладену в книзі модель, ми можемо подивитися на себе з боку, змінити принцип надання і підвищити якість цих послуг».

Олександр Трунов
голова Миколаївської
обласної організації ГРОНУ

від 25 березня 2012 року

Не допустити рейдерського захвату
і знищення колективу Науково-методичного
центру аграрної освіти

Правління Громадської Ради освітян і науковців України глибоко стурбоване діями Міністерства аграрної політики і продовольства стосовно наказу Мінагрополітики від 13 березня 2012 року щодо реорганізації Науково-методичного центру аграрної освіти.

Науково-методичний центр аграрної освіти є унікальною науково-методичною установою, яка забезпечує діяльність 140 вищих навчальних закладів, по 220 напрямках та спеціальностях. Що станеться із цим колективом – нікого не цікавить.

Мінагрополітики, керуючись суб’єктивною логікою, прийняло непрофесійне рішення щодо фактичного рейдерського захвату, знищення Центру, який існує майже півстоліття. Мета наказу – захоплення матеріально-технічної бази, приміщень та зміна непокірного керівництва. Міністерство призначило нових керівників Центру, які фактично ніякого відношення до аграрної освіти, практичного досвіду роботи не мають.

Вказані дії викликають негативну оцінку з боку викладачів та студентів аграрних вузів, повне несприйняття науково-педагогічного колективу Центру. Ці дії Міністерства аграрної політики та продовольства фактично руйнують аграрну освіту, посилюють соціальну напругу в суспільстві та сіють недовіру до дій нинішньої влади.

Правління Громадської Ради освітян і науковців України звертається до Уряду, Міністерства освіти, науки, молоді та спорту та Міністерства аграрної політики і продовольства з вимогою вивчити ситуацію із т.з. реорганізацією Центру, відміни протиправного наказу, збереження унікального колективу.

Голова ГРОНУ,
професор,
доктор педагогічних наук              С.Ніколаєнко

Шановний Миколо Яновичу!

Правління Громадської Ради освітян і науковців України шле Вам найкращі побажання у Вашій нелегкій діяльності.

Разом із тим ми з тривогою просимо Вас проаналізувати і зупинити, започатковане міністерством аграрної політики і продовольства т.з. реформування аграрної освіти.

Нині в аграрному відомстві перебуває 22 університети, академії, інститути, 118 технікумів і коледжів. В них у розпорядженні є більше 70 тисяч гектарів землі. Але не зрозуміло на основі яких критеріїв планується, скажімо, із 20 аграрних університетів залишити 7, а решту 11 зробити філіями.

Наприклад, в Південний навчально-науковий-виробничий комплекс (ННВК) планується включити три аграрних вузи – Херсонський, Одеський і Миколаївський. Передбачається залишити університет в Миколаєві, а Херсонський і Одеський державні аграрні університети зробити філіями. При цьому реформа не дає відповіді що буде з науковими школами, традиціями, напрацьованими виробничими зв’язками. При цьому Миколаївський університет веде підготовку бакалаврів по 5 галузям знань, 7 напрямкам і 16 спеціальностям, Одеський – по 6 галузям, 8 напрямкам і 15 спеціальностям, а Херсонський – по 7 галузям, 10 напрямкам і 17спеціальностям.

При аналізі запропонованої реформи та схему управління науково-навчальними-виробничими комплексами випливає, що управління і розпоряджання всім майном, землею передають так званому правлінню навчально-наукових комплексів, засновниками і співзасновниками, якого будуть юридичні особи (сільськогосподарські підприємства) та іноземні партнери. Тобто майно і земля від університетів перейде до іншого керівного органу. Якщо лишити навчальні заклади цієї бази ні про яку якість освіти, автономію університету, академічні свободи, демократію, самоуправління і т.і. не може йти мова. В світі немає аналогічної схеми, яка б успішно функціонувала.

Дивно, що це реформування відбувається без глибокого аналізу, обговорення з науковою громадськістю, у повному відриві від технологічних процесів, які відбуваються у вищій освіті України. Ліквідація Міністерством аграрної політики і продовольства навіть науково-методичного центру свідчить про примітивне бажання оволодіти приміщеннями Центру. Адже, як можуть діяти університети, технікуми без науково-методичного супроводу.

Підходи до реформування аграрної освіти свідчать про непрофесіоналізм і непродуманість даних змін.

Були б вдячні за розгляд, вжиті заходи і відповідь.

З повагою,

Голова ГРОНУ, С.Ніколаєнко
професор

науково-педагогічних працівників Науково-методичного центру Мінагрополітики України

Шановні колеги, освітяни!

Ми глибоко стурбовані поширенням вкрай негативних тенденцій в галузі аграрної освіти і науки. Останнім часом до руйнації аграрної вищої школи долучилося ще й Мінагрополітики України, яке без широкого освітянського обговорення, з посиланням на те, що це є «політичне рішення», планує розбити існуючі ВНЗ на 7 регіональних навчально-наукових-виробничих комплексів, а Науково-методичний центр загалом знищити. Поспіхом, нашвидкуруч Мінагрополітики без чіткого пояснення мети і передбачуваних результатів запланувало реорганізацію унікальної, єдиної в Україні установи, яка займалася інноваційним розвитком і науково-методичним забезпеченням аграрної освіти. У наказі Мінагрополітики від 13.03.2012 № 124 значиться нова назва організації, яка не має жодного відношення до освіти, а Департамент науково-освітнього забезпечення АПВ та розвитку сільських територій, створений під час реорганізації Мінагрополітики, втратив свої функції потужного куратора освітніх питань через відсутність справжніх фахівців у цій галузі. Схоже на те, що цією масштабною акцією ставиться за мету остаточно «добити» аграрну освіту.

Нас обурює, що нагальну справу боротьби з корупцією в середовищі чиновників, які грабують державу на багатомільярдні суми внаслідок застосування різних тіньових схем, підмінено кампанією проти нас, тих, хто донині підтримує високі позиції аграрної освіти в Україні та поза її межами.

За таких обставин ми закликаємо освітян України, всіх небайдужих звернутися з листами підтримки до Уряду, державних установ, адже освіта є запорукою майбутнього статусу України високоінтелектуальної, високотехнологічної, соціально і економічно розвиненої держави світу.

Колектив Наукметодцентру
за рішенням загальних зборів колективу,
протокол № 4 від 19.03.2012

Наприклад, в Південний навчально-науковий-виробничий комплекс (ННВК) планується включити три аграрних вузи – Херсонський, Одеський і Миколаївський. Передбачається залишити університет в Миколаєві, а Херсонський і Одеський державні агроуніверситети зробити філіями. Як бути з науковими школами, традиціями, напрацьованими виробничими зв’язками? Незрозуміло. При цьому Миколаївський університет веде підготовку бакалаврів по 5 галузям знань, 7 напрямкам і 16 спеціальностям, Одеський – по 6 галузям, 8 напрямкам і 15 спеціальностям, а Херсонський – по 7 галузям, 10 напрямкам і 17спеціальностям. Херсонський аграрний університет веде своє літочислення із 1874 року, Одеський із 1918 року, а Миколаївському університету лише 20 років. Він, до речі, був певний час філією Одеського університету. При цьому в Миколаєві практично не має закладів аграрної науки, чого не скажеш про Одесу і Херсон, зокрема всесвітньо відомі Асканію Нову чи інституту Таїрова.

Ще указом Царя Миколи І в 1844 році був заснований Уманський аграрний університет. Це унікальний науково-навчальний центр садівництва, розташований поруч із світовою перлиною садово-паркового мистецтва – Софіївським парком. Нині він стає філією Вінницького аграрного університету, якому ледь виповнилося 30 років. До цього університету доєднується і відомий Кам’янець-Подільський аграрний університет.

Зовсім цікавим є об’єднання в Слобожанський ННВК п’яти вузів, зокрема Полтавського і Сумського аграрних університетів. Дніпропетровський агроуніверситет також може стати філією Мелітопольського аграрного університету. Така ж доля чекає Житомирську агро-екологічну академію, яка стає філією Білоцерківського аграрного університету. Якими критеріями користувались автори цієї реформи невідомо. Як невідомо, що буде із землею, майном університетів, що стануть філіями. На скільки зменшиться число студентів, викладачів. Що буде із старовинними, цінними приміщеннями, скажімо, корпусом Одеського аграрного університету, який мав необережність стояти на Французькому бульварі в центрі південної Пальміри.

Коли уважно вивчаєш запропоновану реформу та схему управління науково-навчальними-виробничими комплексами, то дуже інтригують кілька речей. Найперше те, що пропонується управління і розпоряджання всім майном і, головне, землею хочуть передати якомусь хитрому правлінню навчально-наукових комплексів, засновниками і співзасновниками, якого будуть юридичні особи (сільськогосподарські підприємства) та іноземні партнери. Тобто вимальовується така картина – майно і земля від університетів плавно переходить до якогось ефемерного керівного органу. Про яку в цих умовах можна говорити якість освіти, автономію університету, академічні свободи, демократію, самоуправління і т.і. Де в світі успішно працює така схема? Ліквідація Мінагрополітики навіть науково-методичного центру свідчить про примітивне бажання оволодіти приміщеннями Центру. Адже, як можуть діяти університети, технікуми без науково-методичного супроводу.

Зрозуміло, що реформувати аграрну освіту окремо від усієї української освіти не можна, бо процеси інтеграції нині набагато глибші. Аграрні вузи давно готують фахівців не тільки з сільськогосподарських спеціальностей, а конкурують з будівельними, технічними і, навіть, юридичними, економічними вузами. Досвід функціонування аграрної освіти у всьому світі є різний. У Франції, Нідерландах, Росії аграрні навчальні заклади підпорядковані аграрному відомству, в США і Європі вони, як правило, є в складі великих університетів.

Який шлях обере Україна залежить від багатьох чинників, зокрема від стратегії розвитку всього сільського господарства. Якщо воно буде таким, як нині, розрахованим лише на інтереси латифундистів, то більшість навчальних закладів нікому не будуть потрібними. Якщо буде взятий курс на комплексний розвиток і відродження села, високоефективне, наукоємне виробництво, переробні галузі, створення нових робочих місць, то тоді буде потреба у оновленні наукового, професійного забезпечення.

Згоден, що закривати очі на проблеми в українській освіті, зокрема аграрній не можна. Дублювання спеціальностей, випуск невитребуваних практикою фахівців, паралельне існування науково-дослідних установ Аграрної академії наук і університетів – це все є. Є міста, де діють по 2-3 агроуніверситети, є філії вузів, які не мають необхідної бази, кадрів. Але реформувати аграрну освіту без глибокого аналізу, стратегічного підходу, залучення науковців, громадськості, вироблення прозорих механізмів не можна. Інакше, складається стійке враження, що згадане реформування має на меті не стільки вирішення існуючих проблем, а організувати якийсь новітній «МММ» з метою позбавити майна і землі аграрні заклади. Цього допустити ніяк не можна.

Станіслав Ніколаєнко, голова Громадської Ради освітян і науковців України, голова партії «Об’єднані ліві і селяни»

І поки ми не зрозуміємо, що відбувається в українському селі, куди воно рухається, що його чекає, яку долю уготовили йому попередні і нинішні реформатори, яка функція сільської загальноосвітньої школи в умовах капіталістичного аграрного виробництв, ні про яке вирішення освітніх проблем в українському селі, чи у сільській місцевості, мови не може бути.

1. Повість про останнього гречкосія…

Громадськість намагається знайти відповідь на ці непрості, болючі питання, і не тільки освітянська. Минулого театрального сезону Львівський театр імені Марії Заньковецької поставив виставу Ореста Огородникова «Останній Гречкосій». Хай пробачать мене ті, хто спектакль бачив, скажу для тих, кому не довелось. Вистава, як видно з назви, цілком присвячена проблемам українського села. А саме: живе собі селянин Михайло Рибенчук, який дуже трепетно ставиться до землі: має її пару соток, і хоч «всі зараз продають», продавати не хоче – навіть «ту під лісом», яку не використовує, бо ж «земля – не курва, щоб її продавати!» Навколо деградуюче-вимираюче село – молодь страждає від нереалізованих мрій і потроху спивається у місцевому «Івасику», старі вмирають – час від часу чути церковний дзвін, як знак швидкоплинності людського життя. Аж приїжджає з міста старша донька, вмовити батька продати землю, яку вона вже й так по суті продала, взявши завдаток у свого шефа-депутата. І розігрується драма, чоловік поставлений перед вибором: або продати землю і їхати із села, або його дитині загрожують неприємності – повертати завдаток у трикратному розмірі, що поза фінансовими можливостями родини. І тоді Михайло перехрестився, взяв вила і під пісню «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали» пішов розбиратися з кривдником. Потім буде повідомлення, так і проситься Стефанникове: «У селі сталася новина…», що «селянин убив депутата, при тому був застрелений охоронцем…». А на кінець ще одна цитата, про те, що «Жить стало лучше, жить стало веселей».

Як бачимо, проблематика п’єси виходить за межі однієї родини, однієї сім’ї. Мова йде про землю, як символ нації, землю, як складову формування держави та державності, як поняття, яке формує національну свідомість та ідентичність кожного з нас. В українців надзвичайно розвинуте почуття зв’язку із землею, усвідомлення її годувальницею, частиною власного світу. Звичайно, розкуркулення, голодомори, довгі роки колгоспно-радгоспної системи послабили ці ментальні властивості. Але, слава Богу, вони ще є, і не тільки у селян нинішніх, але й і у вчорашніх – теперішніх жителів міст.

У нашій свідомості поняття «земля» як правило функціонує у смисловій єдності з поняттям «люди». А людина має цінність лише тоді, коли засвоює досвід своїх попередників. Одним із найдавніших соціальних інститутів, що викликаний потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики, чи як тепер говорять вчені люди – компетенції, готувати нові покоління для життя, інакше кажучи готувати суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством – є освіта.

У сільській місцевості проблема освіти виходить за межі суто освітянської галузі. Освіта на селі традиційно має більший вплив на населення, як доросле так і дітей, відіграє значно більшу роль, ніж у місті, у тому сенсі, що на селі навчальний заклад зазвичай сприймається як осередок культури, цивілізації, як гарант благополуччя і стабільного розвитку. Адже по суті він є єдиним освітньо-виховним і культурним центром роботи з дітьми і молоддю і розглядається як системний чинник збереження українського села.

2. Село на нашій Україні…

Яке ж воно село на нашій Україні… Протягом усього періоду незалежності нашої держави проблема села наче незмінно знаходиться у центрі уваги вітчизняних політиків, вчених, економістів, господарників, громадських діячів, а також великого кола пересічних громадян, які тією чи іншою мірою дотичні до його проблем.

В соціально-економічному житті України сільська місцевість (сільські території) займають особливе місце. Це третина запасів чорнозему та 27 відсотків орної землі Європи, це 90 % площі України, там проживає третина населення держави, а це понад 15 мільйонів громадян. Половина із них працюючі, чверть діти. Це понад 50 млн. тонн зерна щорічно

І в той же, не дивлячись на те, що Україна володіє сприятливими географічними, кліматичними, ресурсними та іншими передумовами розвитку сільських територій, вона так і не стала державою з пріоритетним розвитком аграрної сфери. А відтак рівень розвитку сільських територій в Україні не відповідає світовому рівню та стандартам країн ЄС.

У суспільній свідомості завжди панувала думка, що село для українського народу завжди було матеріальною та духовною основою його буття, джерелом менталітету, оберегом духовної пам’яті. Що сільське господарство у нашій країні – це становий хребет економіки, запорука стабільності і впевненості в майбутньому. Що саме тут формується вагома частка валового внутрішнього продукту держави, а унікальність природних ресурсів створює практично необмежений потенціал економічного зростання.

Саме українське село стало об’єктом неперервного соціально-економічного експерименту, якій проводився в спеціально створеному режимі занепаду і хаосу. І хоча впродовж двох десятків років приймалися закони, схвалювалися концепції, затверджувалися програми і плани, більшість державних і регіональних програм пов’язаних з розвитком сільських територій носили переважно декларативний характер, не забезпечувалися необхідними ресурсами, в першу чергу фінансовими, і зарані були приреченні на невиконання. Пригадаймо, спочатку під гучні декларації щодо створення багатоукладної економіки розпалася чи розвалили колгоспно-радгоспну систему. Потім з її уламків почали створювати колективні сільськогосподарські підприємства, КСП. Розпочався процес розпаювання земель. В результаті 6,4 млн. селян одержали у власність 26,6 млн. сільськогосподарських угідь. Ще 6,2 млн. га земель було передано у приватну власність для ведення фермерських та присадибних господарств.
Здавалося що перший крок для капіталізації сільськогосподарського виробництва зроблено. І як, любив висловлюватися сповнений оптимізму один знайомий керівник новоствореного КСП – ще трохи і гроші потечуть рікою… Може воно так і сталося б, але держава все це кинула напризволяще, припинила будь-яке постачання і обслуговування сільських господарств. І хоча за деякими даними село нині виробляє продукцію, якою можна прогодувати 120 млн. населення, сільська економіка й досі не досягла рівня аграрного виробництва останніх кінця 80-х початку 90-х років.

Отримавши землю селяни не мали змоги самостійно її обробляти і користуватися плодами своєї праці на ній. А відтак не стали реальними власниками, і змушені були здавати свої земельні паї в оренду. Орендар реально заволодів чужою землею. Він міг за неї платити, скільки захоче, а міг і не платити, міг взяти власника на роботу, а міг і не взяти. Ніяких зобов’язань щодо підтримки соціальної інфраструктури села він не ніс.

Таке з дозволу сказати реформування завдало непоправного удару по селу, спричинило його розвал, підірвало віками набуту базу життєдіяльності селянства. Основними проблемами стали руйнація традиційного укладу сільського життя, високий рівень безробіття, посилення міграції сільського населення, скорочення мережі закладів соціально-культурного призначення, зношеність та застарілість їх матеріально-технічної бази, нестача ресурсів для збереження і відтворення виробничого потенціалу. Конкурентноспроможність сільськогосподарської продукції якщо і досягалася, то в основному за рахунок дешевої робочої сили і нещадної експлуатації землі.

Нові форми господарювання на селі різко скоротили попит на кваліфіковану робочу силу. Безробіття витіснило молодь, яка до речі землі не одержала, із села, прискорило його постаріння і вимирання. Реформа розшарувала селян, поділила села на перспективні, такі, як Ковалівка Засухи, і депресивні, де нема роботи для молоді, де доживають віку покинуті своїми дітьми старі люди, які віддали цій землі здоров’я і життя. Саме ця категорія українських сіл іде в небуття. Щороку із карти України в сільській місцевості зникає 15-17 населених пунктів. За двадцять років незалежності офіційно знято з адміністративно-тереторіальної реєстрації 500 сіл.

Загрозливих розмірів набув процес деградації соціальної структури. За даними соціологічних досліджень у 21,7 % сільських поселень не функціонують клуби, у 32,4 % – дитсадки, у 23,6 % – бібліотеки, у 75,7 % – кінотеатри; 20,8 % респондентів визнають, що у їхньому селі у занедбаному стані знаходяться школи, 14,4 % – дитсадки.

Споконвіків українське село трималося на селянинові, його трудовій сім’ї. Мабуть, найстрашнішим є ті маргігальні зміни, що мають місце в свідомості українських хліборобів. Вони розуміють, що всупереч Конституції України, яка гарантує кожному достойне життя, вони дискриміновані за ознакою «місце проживання», що їхні сім’ї змушені жити в жорстоких умовах суворого дефіциту матеріальних і соціальних благ, що їхня праця не оцінюється належним чином. За даними опитування проведеного Інститутом Горшеніна 66,2% сільських жителів не бажають працювати у сільськогосподарському виробництві. А хіба нормальна людина захоче працювати, коли заготівельна ціна молока, купленого у селян і ціна молока, як готового продукту, відрізняється у 3 рази. Майже половина селян бачить себе та майбутнє своїх дітей поза селом, майже 40 % прагнуть перебратися в місто.

На селі надзвичайно низька культура розуміння цінності землі. Люди готові продавати землю за безцінь. Вражаючий приклад наводять автори статті «Українське село: ризик зникнути» В.Тарасенко і М.Сакида: «…За даними облуправління Держкомзему у Луганській області земельні паї мають 163 740 селян. Готові їх сьогодні продати 57 тис. пенсіонерів, які живуть у сільській місцевості, і 23 тис. городян, які одержали землю як спадщину.
Варто звернути увагу на ситуацію в наших сусідів: 70% латвійців, отримавши пай землі, перепродали її і поїхали на заробітки до Європи.

І головне змінилося відношення до школи. Школа стала сприйматися як інститут, де педагоги зобов’язані виховати сільську дитину, дати її добрі знання, щоб вона змогла за всяку ціну вибратися із села. Сьогодні для сільського жителя освіта має іншу цінність, ніж для міського: часто це – можливість вирватися з села, щоб вже ніколи не повернутися в нього, можливість входження в іншу – міську – культуру. Загальний напрям міграції населення: село-мале місто – велике місто – пов’язано з отриманням освіти.

3. Ох, земелько, моя земелько…

Державна політика розвитку сільських територій у нашій державі завжди була непослідовною і половинчастою, і не узгоджувалася з реальними потребами мешканців села. Тепер панацеєю від усіх бід влада вбачає земельний ринок. Власне він став основою чергового етапу аграрної реформи. Саме в ньому вона вбачає гаранта збереження українського села. Хоча історія капіталізму свідчить протилежне, що саме ринок, у нас він існує у формі дикого капіталізму, знищує традиційне село з його класичним селянином. В Європі нема села в нашому (українському) розумінні, а лише територія, де здійснюється аграрне виробництво і відсутній сільський соціум. Аграрну реформу люди сприймають не як поліпшення симуації на селі, зміцнення сільськогосподарської галузі ресурсно, а як можливий прихід грошовитих але абсолютно байдужих до минулого і майбутнього цієї землі власників. Вони прекрасно розуміють, що торгувати потрібно не землею, а правом на її використання, бо в іншому разі на зміну селянинові прийде фермер, посередник, одним словом підприємець, котрий не будучи власне селянином, встановить принципово нове ставлення до землі і нові відносини в аграрному виробництві. Він ніколи не відтворюватиме сільської ідилії, культури, ментальності. Він буде дбати про зиск, а не про дитячий садок. Його діти будуть вчитися в хороших школах. А що робитимуть останні гречкосії? Соціальний принцип функціонування ринку такий: бідний продасть, багатий купить. А оскільки в суспільстві немає єдиної думки щодо продажі землі, і до цього часу не ясно, яка форма аграрного виробництва стане пріоритетною: великотоварне виробництво, фермерство чи односібне господарство. І те що в Україні з чиєїсь «доброї волі» народ виведений за межі земельних відносин, адже у Конституції України землю зафіксовано, як «об’єкт права українського народу», а у Земельному Кодексі український він, український народ, вже не визнається суб’єктом земельних відносин, і тепер щоб продати землю не треба питати на це в нього дозволу. А держава не визначилась, що краще: підтримувати і дотувати населення, яке живе на селі, чи інтегрувати його в інфраструктуру міст. Адже нинішній рівень техніки дозволяє обробляти до 10 тис. га за допомогою 3-4-х людей. Що буде робити решта, якщо одна людина зможе обробляти 1000 гектарів землі? У колишній НДР на 100 га припадає 1/10 робочого місця. То чи не перетвориться чергова аграрна реформа в перманентне відбирання землі у селян і переведення їх у статус сільських пролетарів? Поки що в діях влади чітко простежується намір вирішити два завдання: а) провести перерозподіл землі, відібрати її у селян і народу на користь приватного капіталу; б) звести українське село до становища сільської території.

4. Якою є і якою буде освіта на селі…

Що являє собою сільська школа: мало дітей, не дуже заможні а точніше бідні батьки, погані, часто пристосовані приміщення, відсутність необхідної інфраструктури і навчального обладнання, інформаційний голод, неможливість організувати позакласну і позашкільну роботу, недостатня кваліфікація педагогічних працівників, постійна боязнь втратити роботу, погані або ніякого підвіз і харчування, недостатнє фінансування, байдужість до шкільної справи громади і сільського начальства, низька якість знань, проблеми продовження навчання…
Щоб не бути голослівним звернемося до статистики. На кінець 2010 року в Україні функціонувало 8,9 тис. дошкільних навчальних заклади на 315 тис. місць. Для порівняння в міській – 6,7 тис. закладів, але на 821 тис. місць. На селі ними охоплено 261 тис. дітей, або 34 % загальної їх кількості, в місті – відповідно 1012 тис. дітей, або 67%. Із загальної кількості населених пунктів, що не мали дошкільних навчальних закладів, 27,3 % – села з чисельністю дітей віком до 6 років 20 і більше осіб. Навантаженість дошкільних закладів в розрахунку на 100 місць становила в середньому в сільській місцевості 83, в місті – 123 дітей.
Згідно із ст. 53 Конституції України повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава разом із місцевими органами влади повинна гарантувати освітянські послуги в загальноосвітніх школах, ліцеях, гімназіях, колегіумах на безплатній основі кожній сільській дитині. Проте, станом на початок 2011 р. мережа сільських загальноосвітніх денних шкіл включала лише 13,3 тис. одиниць. З них школи І ступеня становили 12,2%, І-ІІ ступеня – 36,2 % і І-ІІІ ступеня – 50,8 % . Загалом в них навчалося 1,4 млн. учнів. При цьому, в 36,6 % населених пунктів, що не мали шкіл, чисельність дітей та молоді віком 7–17 років становила 20–50 і більше осіб. Загальна забезпеченість сільських поселень школами становила 46,7 %. Не дивлячись на надзвичайно гостру ситуацію із їх забезпеченням, через брак коштів розпочинаючи з 1990 року на селі було закрито 1,8 тис. шкіл. При цьому 224,1 тис. дітей проживають за межами пішохідної доступності, на відстані більше 3 км, і потребують підвезення. Капітального ремонту потребують біля 26,9% загальної кількості дошкільних навчальних закладів та 12,7 % загальноосвітніх. Крім цього, відповідно 3,8 % та 1,4 % знаходяться в аварійному стані.
А що дає аграрна реформа сільському вчителеві сьогодні? Сорок років тому держава, коли зрозуміли, що скоро на селі скоро не буде кому працювати, моментально дала сільському вчителеві кредит на господарське облаштування і на будівництво житла, відстрочку від призову на військову службу, вирішила питання про безкоштовне забезпечення паливом, продаж продуктів харчування за державними роздрібними цінами, сприяла в придбанні автотранспорту… і випадку не пам’ятаю, щоб сільський вчитель не поїхав на курси підвищення кваліфікації через нестачу грошей.

Як бачимо в даний час поглиблюється протиріччя між зростаючими вимогами сучасного життя до рівня і якості загальноосвітньої підготовки випускника сільської школи і обмеженістю освітніх можливостей сільської школи, не здатної озброїти учня конкурентоспроможним освітою.
Стан роботи сільської школи і якість освіти стали більш залежними від регіональних факторів, зокрема від економічного становища регіону, в якому школа функціонує, від політичної волі і професійної компетентності сільського начальства. Простежується гострий конфлікт між новими освітніми потребами сільської родини, в якій є діти і реальними можливостями більшості сільських шкіл, що не відповідають сучасним вимогам.

5. Можливі шляхи реформування освіти в сільській місцевості

Отже потрібна серйозна великомасштабна реформа сільської освіти і в першу чергу її мережі. Правда, реформу можна зімітувати. Поговорити, пошуміти і залишити все так, як є. Хіба що оголосити черговий мораторій на закриття навчальних закладів у сільській місцевості, перед виборами напевно «прокатит». Можна внести зміни до Закону України «Про загальну середню освіту» і зменшити показники наповнюваності класів загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості. Можна навіть змінити формулу розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів між державним та місцевими бюджетами стосовно визначення для розрахунку обсягів видатків на освіту коефіцієнта щодо кількості учнів малокомплектних денних загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості а також стосовно збільшення відповідних коефіцієнтів, що застосовуються для розрахунку обсягів фінансування малокомплектних шкіл. Можна розширити Державну цільову соціальну програму «Шкільний автобус, відремонтувати дороги, забезпечити навчальні заклади ефективним зв’язком, відремонтувати інженерні комунікації, навіть прийняти спеціальний Закон про статус сільської школи, передбачивши у ньому низку державних гарантій.
Але навряд чи це вирішить проблему сільської школи. Непроста ситуація просто законсервується на певний період. Дітей більше не стане. Батьки не маючи роботи і заробітку будуть залишати село. Висококваліфікований вчитель з нинішніми підходами до розуміння престижу педагогічної праці нізащо не поїде працювати в село. Існуюча система освіти у сільській місцевості, яка сформувалася при принципово іншому способі аграрного виробництва, рано чи пізно ввійде в конфлікт із реальністю. Бо як виходить із вищесказаного, в сучасних умовах, на жаль, не школа є системоутворюючим фактором для села.

В нас є досвід, старше покоління працівників освіти пам’ятає, що процес укрупнення загальноосвітніх шкіл розпочався ще у 60-х роках минулого століття. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого поліпшення роботи середньої загальноосвітньої школи» передбачала окрім введення в практику нових навчальних планів, програм і підручників, викладання основ наук з ІУ класу, запровадження факультативів і поглибленого вивчення окремих предметів, удосконалення трудового навчання, саме тоді в навчальних закладах з’явился автосправа, шкільні виробничі бригади, велика увага приділялася розширенню мережі середніх шкіл за рахунок скорочення малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. Саме тоді села почали ділити на перспективні і не перспективні.

На початку 70-х була прийнятий ще один документ – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого поліпшення роботи сільської загальноосвітньої школи», яка відіграла мобілізуючу роль у формуванні освіти в сільській місцевості і власне змоделювала ситуацію, яка існує дотепер. Тодішні керівники з притаманною їм прямотою сказали: «У зв’язку з тим, що в деяких радгоспах і колгоспах немає середніх і восьмирічних шкіл, діти змушені навчатися в школах, які знаходяться на великій відстані від місця проживання; підвезення учнів до шкіл, а також утримання їх в пришкільних інтернатах організовано незадовільно…». Тоді розпочалося безпрецедентне за розмірами і темпами будівництво шкіл, пришкільних інтернатів, спортивних залів, житлових будинків для вчителів, встановлення певних пільг для педагогічних працівників. Саме тоді була сформульована теза – що доцільно, як правило, в кожному радгоспі і великому колгоспі середню загальноосвітню школу.

Очевидно, що потрібна ефективна модель освітньої установи, яка б забезпечувала кооперацію та інтеграцію ресурсів певної території, розширення вибору і доступність освітніх послуг у відповідності з конституційними гарантіями.

Власне по такому шляху веде вітчизняне шкільництво освітянське міністерство. За його даними у 2011 році в країні почали функціонувати понад 1900 освітніх округів, до складу яких увійшли більше ніж 8 тисяч навчальних закладів і здобувають освіту понад мільйон учнів.
Міністерські люди прекрасно засвоїли бюрократичне правило, що система працює так, як про неї проінформоване вище начальство і громадськість… Тому в дискурсі все прекрасно. Хіба може викликати заперечення твердження, що створення кожного освітнього округу є окремим самостійним проектом, що модель освітнього округу не може бути єдиною й розповсюджуватися на усі території, оскільки враховує освітні запити населення, наявну мережу навчальних закладів та перспективи комплексного розвитку конкретної територіально-адміністративної одиниці, що навчаючись у школі за місцем проживання, дитина за особистим розкладом може відвідувати заняття з поглибленого вивчення окремих предметів в опорному навчальному закладі, брати участь в освітніх, спортивних, культурних програмах інших установ, що входять до складу освітнього округу. Це й музична, спортивна школи, бібліотека, позашкільний заклад, що знаходяться, як правило, у сільській місцевості лише у районних центрах. Що у межах освітнього округу забезпечується організація безкоштовного підвезення учнів та педагогічних працівників до місць навчання і додому. Для цього розробляються спеціальні маршрути шкільних автобусів.
А насправді… Створення освітніх округів передбачає закриття шкіл. Досить часто чиновникам від освіти не вистачає аргументів, щоб переконати селян в тому, що без школи можна обійтися, що їхнім дітям буде краще, коли їх возитимуть до школи в сусіднє село за 20 км. А коли сільська громада непоступлива і не погоджуються , то в хід пускається банальна фальсифікація – фальшиві протоколи сільських зборів, шантаж і навіть погрози. І хоча Закон України «Про згагальну середню освіту» передбачає тільки ліквідацію або реорганізацію загальних закладів, чиновництво, придумало лукаву формулу – «призупинення навчального закладу». Дав команду пожежникам, санітарному лікареві, ті написали по протоколу і школи немає. Так, наприклад, зробили із Миколаївською загальноосвітньою школою у Новоград- Волинському районі на Житомирщині і це факт не одиничний, на жаль. Питання – де прокурори?
Досить часто школи, що попадають під таке «призупинення» мають добротні приміщення, розташовані в мальовничих місцях, тобто є привабливими для всяких скоробагатьків…
Друга проблема полягає в тому, що базові школи аж нітрохи не змінилися від того стану в якому вони були 10-20 років тому. Може десь поміняли вікна на пластикові, чи поставили комп’ютергий клас.
А як вони можуть змінитися коли лише 3,4 відсотка коштів у структурі витрат на середню освіту спрямовується держадміністраціями на капітальні потреби загальноосвітніх навчальних закладів. На заробітну плату витрачалося 80 відс. коштів, на енергоносії й комунальні послуги – 10 відсотків. Таким чином, фінансовий ресурс, що затверджується у місцевих бюджетах на освітянську галузь (у кожній області щорічно – понад 1 млрд. грн.), дозволяє покривати переважно лише поточні потреби. Школи, які на початку 90-х були реорганізовані у гімназії, колегіуми, ліцеї не мають належної навчально-методичної та матеріально-технічної бази. Потрібна Державна програма реформування сільської освіти, яка окрім освітянських проблем створенням освітніх округів, освітніх центрів чи освітньо-культурні комплекси як найбільш ефективних моделей освітніх установ, включала би питання будівництва доріг, забезпечення шкіл транспортом, його експлуатації, вирішення питання зв’язку, харчування і медичного обслуговування дітей, підвищення престижу педагогічної праці. Так, на це потрібні ресурси, але адміністративна світова практика показує що в сучасну інформаційну епоху рівень суспільно-економічного розвитку територій багато в чому залежиьть не стільки від наявних економічних ресурсів, скільки від ефективної системи управління ними. Ефективне реформування освіти в сільській місцевості можливе лише за умови проведення адміністративно-теріторіальної реформи. На жаль сільські територіальні громади в теперішньому вигляді не здатні вирішувати проблем освіти. А як вони будуть їх вирішувати, коли сільські ради фактично живуть за рахунок освітянських коштів, читай – дітей! Сільська школа матиме сенс, буде потрібною і поважною інституцією, коли об’єднає інтереси власні з інтересами громади і аграрного виробництва. В цьому плані корисним міг би стати досвід сусідньої Польщі де питанням освіти на селі опікуються не тільки територіальні громади а й громадські об’єднання.

6. Висновок.

Для кого все це говориться… Очевидно, що найбільш оптимальним шляхом реформування сільської освіти може бути вироблення механізмів кооперування та інтеграції ресурсів для забезпечення її доступності і якості, дальший розвиток мережі загальноосвітніх установ, утворення освітніх округів, освітньо-культурних центрів. Але біда усіх наших реформ, що вони не гарантують кінцевого успіху, що їхні реальні результати досить часто протилежні задуманим. Згадаймо історію переходу на 12-річний термін навчання у середній школі..

В якійсь мірі розумію, що сьогодні говорити про село, про освіту, про долю сільського вчителя – все одно, що розповідати хворому про його хворобу на лікування якої потрібно сто тисяч доларів… І все ж….

Відомий американський політичний діяч Вільям Джиннінгс Брайон. ще на початку ХІХ століття сказав: «Спаліть ущент ваші міста і залиште наші ферми — й ваші міста виникнуть знову, немов у казці. Але розоріть наші ферми — і вулиці кожного міста в країні заростуть бур’яном».

Олександр Домаранський, заслужений працівник освіти України

Виступ Станіслава Ніколаєнка на парламентських слуханнях у Верховній Раді України, присвячених освіті в сільській місцевості 14 березня 2012 року

Дорогі освітяни, вся українська громадо!

Добре, що Комітет започаткував ці слухання, бо найскладніша нині ситуація в освіті – це на селі. Я довго думав, радився із колегами про які головні проблеми сказати, адже скрізь де не кинь, всюди клин! Застаріла база, бідність дітей і вчителів, аварійні садки, школи, профтехучилища, закриття шкіл – все це наявне і все це пече до болю. Вчитель не доотримує сьогодні майже 1,5 тис. грн. щомісяця у відповідності із Законом. Працюючий педагог сьогодні є бідним. Бідними є й батьки дітей. Як бути в цьому становищі?

Найперше, що потрібно зробити – це рятувати саме українське село, радикально поліпшити економічну ситуацію, демографію, бо якщо ця наша житниця зав’яне, то школи та дитсадки в пустому селі не потрібні. Якщо раніше школа – це був освітньо-культурний центр села, то нині вона стає і соціальним центром, останнім редутом боротьби за долю села.

Тому уряд, парламент мусять затвердити програму відродження села. Погляньмо, як захотіли владці, то і під час кризи на Євро-2012 знайшли більше 50 мільярдів гривень. Тому, навіть попереду всіх соціальних ініціатив президента, потрібна ця програма – «Українське село – 2015».

Слід щорічно, не менше 30 мільярдів гривень спрямовувати на створення робочих місць, будівництво житла, доріг, водо і газогонів, ФАПів, дитсадків, шкіл, спортивних споруд, закладів культури. Якщо ми виділемо кредити, піднімемо до 5-6 разів глибину переробки сільськогосподарської продукції, то валові доходи, а отже бюджети села, районів, областей виростуть в рази. Село не тільки буде себе утримувати, а й дотувати місто.

Нехтування крупними землевласниками соціальних проблем селян, відсутність виробництва – безробіття у 80%, обезлюднення сіл, п’янство, наркоманія позбавляють всіляких перспектив українське село, роблять пустопорожньою балаканиною всі розмови про майбутнє освіти на селі. І це ми мусимо зрозуміти. Дивує, що МінАПК замість конкретних справ вирішило знищити аграрну основу. Із 20 університетів хочуть залишити 7, решту зробити філіями. Землю і майно підпорядкувати т.з. Центрам, тобто обезземелити, роззути технікуми і вузи.

Щодо інших проблем. Не чекаючи слід розробити державну програму «Сільська школа», як складову порятунку села, з такими розділами: ліквідація цифрової відсталості, під’єднатися до інтернету, бо 50% шкіл його не мають), оновлення технічних засобів навчання (80% застаріло), запровадження економічних опалювальних систем, соціальний захист дітей і вчителів. Давно уряду треба відмінити драконівську норму про обмеження у наданні безкоштовних комунальних послуг сільській інтелігенції, до речі, як це було і за царя і за Брежнєва.

А то маємо парадокс – є право вчителів на оплату послуг комунальних послуг, а скористатися ним не можна. В Знам’янському районі, що на Кіровоградщині, із 400 вчителів комунальними послугами користуються лише 19 осіб, в Каховському на Херсонщині із 530 – 40. Треба вдвічі, з 5-ти до 10-ти окладів підняти виплату підйомних молодим вчителям і в селі, і в місті. Вирішення потребує пенсійне забезпечення, так як його мають держслужбовці.

Педагоги не повинні чекати у моря погоди, а ініціювати проведення щорічних освітянських зборів, віче за участю влади, депутатів, громадськості. Потрібно мати в кожному районі, місті, області постійно діючу освітню Раду району, яку очолить принципова людина, патріот справи. Тоді буде кому турбуватись про житло, підписку, харчування, довіз, ремонти і т.д. Негайно треба ініціювати створення в кожному районі Фондів розвитку освіти в розмірі не меншому 3-5% від місцевого бюджету. Але для цього потрібно не боятись боротись за свої права, займати громадянську позицію. Освітяни мають відчути себе не соціальними утриманцями, а потужною силою творення.

Не можу не сказати про дошкільні і позашкільні установи. Їх давно слід фінансувати як школи. Це треба вписати в Бюджетний Кодекс. Потрібно налагодити харчування дітей. Ганьба – на найкращих землях в Європі не можемо нагодувати якісною продукцією своїх дітей. Невже Міністерство аграрної політики, місцева влада не може організувати, щоб кожного дня дитина з’їдала яблуко, морквину та вживала склянку молока. І діти будуть здоровими!

І останнє. Життя потребує нових підходів до формування дитячої моралі, душі кожної дитини. Без виховання працелюбності, повернення продуктивної праці в школу, цілеспрямованого національно-патріотичного виховання добрих змін в країні не буде.

Отже, життя вимагає не плачів Ярославни, а дій. Дій активних, рішучих і професійних з боку всіх гілок влади. Треба уряду врешті-решт затвердити Стратегію розвитку освіти, схвалену з’їздом вчителів, та братись до проблем сільської освіти. Часу не має, втрати від бездіяльності не поправні. З цим миритись не можна!

Экс-министр образования Станислав Николаенко считает, что нет. В своем комментарии газете «Сегодня» он заявил, что объединение курсов украинской и всемирной истории было бы ошибкой. Да, в мире существует разная практика, и у объединенного курса есть свои плюсы — в этом случае удается избежать ситуации, когда одна и та же тема изучается дважды. В нашем случае это периоды, когда Украина оказывалась в эпицентре мировых событий (к примеру, Вторая мировая война). Но такое дублирование — еще не основание ликвидировать отдельный курс украинской истории.

Не стоит брать пример с других: Россия как государство существует уже тысячелетие, а государству Украина всего 20 лет. К тому же, историю Украины как отдельный предмет изучали даже в СССР. И изучение отечественной истории является главным фактором, который помогает формированию у школьников патриотизма. Также, Николаенко не поддержал идею сокращения количества уроков украинского языка. По его мнению, это можно было делать в 12-летней системе среднего образования, когда расписание разгружается, а сумма часов, выделенных на украинский язык и литературу, не уменьшается. Сейчас этого делать нельзя.

Пресс-служба ГРОНУ