У нього є формула, по якій він живе. Одного разу відкривши її, ніколи від неї не відмовлявся. Навіть коли «дякуючи» за допомогу, співчуття і співпереживання в нього кидали камінням. За цією формулою живе і сьогодні. Виріс у трудовій сім’ї, і всього у своєму житті добився сам, зберігши найголовніше – порядність та оптимістичний погляд на життя.
Знайомимося з ректором Національного університету біоресурсів і природокористування України, професором, доктором педагогічних наук, членом-кореспондентом Національної академії педагогічних наук, міністром освіти і науки України 2005-2007 років, прибічником європейської соціал-демократії Станіславом Миколайовичем Ніколаєнком.
– Станіславе Миколайовичу, ви нещодавно повернулися з Німеччини. З якою метою їздили і яким був характер цієї поїздки?
Щоб отримати зворотний зв’язок, іноді необхідно заглянути в західне «задзеркалля», зрозуміти, як діють кращі виші світу, куди вони йдуть. Серед трендів розвитку університетів світу на першому місці стоїть онлайн-освіта, наукові дослідження і такий важливий фактор, як практична підготовка студентів. Так от, ми вивчали в Німеччині практичну підготовку студентів університетів, учнів училищ і коледжів. Були в Ганновері, там є сільськогосподарська школа «Дойла» – це навчальний заклад, який підпорядкований Сільськогосподарській палаті та Адміністрації округу Нієнбурга. В ньому проходять навчання фермери, садівники, механіки сільськогосподарської техніки, слюсарі, столяри. Крім того, ця школа проводить навчання студентів із країн Середньої і Східної Європи, нових незалежних держав і заокеанських країн. Ви знаєте, Німеччина славиться своїми майстрами, інженерами, і вони там ведуть практичну підготовку.
Система у них дуальна, але насправді, якщо розібратися, то триальна. Тому що є навчальний заклад, є фермер, у якого працюють, отримуючи практичну підготовку, і є ще система центрів, де відбувається постійна перепідготовка кадрів за кошти компаній і фірм – ось тут на контрактній формі і ведуть бізнес-підготовку кадрів. Так от, ми зараз працюємо над тим, щоб спробувати на базі нашого Немішаєвського агротехнічного коледжу створити спільно з «Дойлою» такий практичний центр, який давав би хорошу практичну підготовку нашим випускникам коледжу, в тому числі інженерам-механікам, агрономам. Хочемо також і з викладачами працювати, виконувати бізнесову функцію, тобто готувати кадри для великого бізнесу. Німецькі фірми, такі як CLAAS, готові нас підтримати.
– Національний університет біоресурсів і природокористування України є одним із провідних вишів країни: третій у Києві, восьмий в Україні. Яку роботу довелося виконати, щоб вивести ваш навчальний заклад у число найкращих у країні?
Ви знаєте, я прийшов не на пусте місце. Університет зараз готується святкувати сто двадцяту річницю, і за ці сто двадцять років було підготовлено майже сто сімдесят тисяч випускників. Були роки, коли у нас навчалися студенти з Польщі, Німеччини, Китаю, В’єтнаму, Індії, з Африки, з Латинської Америки, тобто наш виш має широке міжнародне визнання. І всі, хто тут працював, залишили значний слід в історії України.
Наприклад, Іван Іванович Мартиненко усе життя пропрацював у нас і був одним із авторів теорії автоматизації виробничих процесів в агропромисловому комплексі. Можна назвати й академіка Петра Мефодійовича Василенка та багато інших учених, які зробили свій внесок у розвиток української науки. Це видатні вчені.
І не випадково я розпочав свою роботу з того, що ми створили Алею слави – для того, щоб студенти розуміли, що вони потрапили в університет, де є могутні історичні традиції. Ось подивіться, візьмемо період незалежності: голова Верховної Ради Олександр Олександрович Мороз, Іван Степанович Плющ – це наші випускники, перший – випускник інженерного факультету, другий – економічного. Міг би назвати ще багатьох – і політиків, і вчених, і державних діячів, які навчалися в нашому університеті.
За період незалежності близько ста народних депутатів України були вихідцями з нашого вишу. До речі, нещодавно я побував в Університеті штату Пенсільванія, де ми підписали два вагомих меморандуми про співпрацю. Так от, вони гордяться тим, що у них були за всю історію кілька членів парламенту, а коли я сказав, що у нас – близько ста, вони не стримали свого здивування. За оцінками європейських експертів наш університет серед трьохсот українських вишів займає шосте місце, а в останньому рейтингу «ТОП-200 Україна» ми восьмі, хоча три роки тому були дванадцятими. Ми поставили перед собою завдання підтягнути деякі напрями: якість освітнього процесу, міжнародну діяльність і нашу науково-освітню, кадрову політику, тоді зможемо увійти до першої п’ятірки. У нас сьогодні працює 33 академіки державних академій, 260 докторів, 900 кандидатів наук.
Я навчався в цьому університеті з 1973 по 1978 роки і добре пам’ятаю, які тоді були прекрасні викладачі. Але правда і те, що університет переживав важкі часи, був певний застій, була втрата моральних орієнтирів, і університет помалу починав деградувати з точки зору кадрової політики, наукової діяльності, стану матеріально-технічного забезпечення, – усе це наклалося на системну кризу в державі, так що університет переживав і все ще переживає непрості часи.
Другого червня виповнилося три роки, як я прийшов у колектив. За цей час ми радикально оновили навчальний процес, налагодили тісну наукову співпрацю з бізнесом, випускниками, що дало нам добрі місця у рейтингах. За останні роки утричі збільшили кількість призових місць на різних олімпіадах. З фізики – друге місце, з хімії, екології сумарно – перше в Україні, і це серед спеціалізованих вищих навчальних закладів. Маємо і високі індивідуальні місця. Здобули перші місця по традиційних наших галузях – технології виробництва м’яса та молока, аквакультурі, інформаційних технологіях, по юриспруденції, я вже не говорю про агрономію, енергетику, біотехнології, менеджмент і так далі. Так що університет розвивається.
Ми значно скоротили апарат управління і демократизували систему менеджменту в університеті. Передали значні функції для вирішення проблем на кафедри, факультети, там основна діяльність, як кажуть, все вариться і робиться. І якщо на початку я відслідковував, де яка лабораторія відкривається, де який ремонт аудиторії робиться або де яка конференція йде, то тепер не встигаю за всім цим. Маємо потужний синергетичний ефект.Ми спростили систему управління, поліпшили роботу з бізнесом. У нас сьогодні бізнес – це не закрита сторінка, а відкрита. На кожному факультеті є рада роботодавців. Є така рада і в університеті, очолює її Валерій Адамчук. Роботодавці беруть участь у розробці навчальних планів, програм, в їх удосконаленні. Допомагають також грошима, обладнанням. У нас біля входу в кожний корпус висить табличка, там багато імен, у центральному – сто п’ятдесят прізвищ. Вказано, хто дав кошти на яку лабораторію, хто на наукові дослідження, хто на гуртожиток і так далі. Тому секрет успіху такий: потужна команда, нова стратегія, зв’язок із бізнесом, синергетичний ефект і ефективне управління. Державна система власності повинна добре управлятися, адже погляньте – бізнес управляє жорстко і ефективно.
Є ще один секрет: у нас не беруть хабарів. За час мого керівництва ми з трьома десятками викладачів попрощалися. І у всіх цих справах основний союзник – студентство, наша студентська організація.
– Звільнили саме за хабарі?
За нестатутні дії. Не обов’язково за хабарі. За пропозиції продати свою книжку втридорога, за яку-небудь надуману послугу і таке інше. Ми говоримо так: заробляйте на чому хочете, проводьте наукові дослідження, працюйте з бізнесом, з виробництвом, пишіть статті, створюйте госпрозрахункові колективи, заробляйте – але не лізьте студентові в кишеню!
І ще про одне хочу сказати. Я часто застосовую принцип, який використовується у військах. Скажімо, летить ескадрилья, а між літаками немає зв’язку, тоді ведучий робить такий сигнал: махає крилами – мовляв, роби, як я! Так от, я, наприклад, щотижня читаю лекції, веду семінари, у мене реальні чверть ставки професора. Завжди відкриті двері на лекціях – будь-яка людина може підійти і послухати. За два роки випустив два посібники, курси лекцій. Так от, коли я почав працювати відкрито, усі теж почали це робити: декани, проректори, завідувачі кафедр та інші. Після цього я маю повне моральне право з усіх вимагати порядку і дисципліни. Йду по вишу, бачу сміття на території – я його підняв і у смітник поклав, за мною і студент підняв, і професор. Але краще було б, якби ніхто його не кидав. До речі, двічі на рік я зустрічаюся віч-на-віч зі студентським активом, це чоловік 500, із самою студентською радою – майже щомісяця.
– Останніми роками система вищої освіти в Україні зазнала значних змін. Ще в 2005 році Україна приєдналася до Болонського процесу. Наскільки сьогодні вітчизняна система вищої освіти відповідає європейським стандартам?
Нещодавно народний депутат України Сергій Тарута презентував у нас свою доктрину розвитку «Україна 2030». Так от, викладаючи суть доктрини, він сказав, що два американських університети опублікували стільки статей, як двісті українських. А я йому відповів: «Сергію Олексійовичу, а чи знаєте ви, що бюджет одного американського університету удвічі більший, ніж бюджети усіх наших університетів, разом узятих?» Статки всіх наших університетів складають приблизно один мільярд доларів, а бюджет, приміром, Пенсільванського університету, з яким ми підписали меморандум, складає півтора мільярда «зелених». Тому, коли років із двадцять тому академіка Миколу Амосова запитали, яка у нас медицина, він відповів: який бюджет, така і медицина.
Ну і чого ж ми хочемо з української освіти? На неї виділяються не гроші, а сльози, заледве 5% ВВП. Знаєте, як говорять у народі: коня кують, а жаба ногу підставляє. Так і ми. Ми хочемо в Європу, спрямовуємо туди свої стопи, забуваючи про те, що європейські університети – це цілі науково-інноваційні конгломерати, величезні організації з потужними бюджетами, науковими школами, лабораторіями, базами, дослідженнями! А ми що маємо? Розумних дітей і викладачів, але вони без зброї, без амуніції, як наші солдати в 1941 році.
Що стосується Болонського процесу, то я до нього маю безпосереднє відношення. Коли був керівником комітету з науки і освіти у Верховній Раді, це було в 2003-2004 році, зайшла там мова про те, що наші університети стали активно інтегруватися в європейський освітній простір і відчули, що вони неконкурентноздатні. Університети не можуть вільно обмінюватися викладачами, студентами, а графіки, навчальні процеси не відповідають міжнародним стандартам тощо. І в 2005 році, це вже після призначення міністром освіти та науки, буквально через півроку мені довелося підписувати Болонську угоду. Кілька роз’яснень щодо її суті, бо не всі це розуміють. Люди старшого покоління говорять: ось раніше було… Я пам’ятаю радянський анекдот: коли літнього чоловіка запитали в ЦК, коли йому жилося краще всього – при цареві, при Сталіні чи при Брежнєві, він відповів: при цареві. Всі в шокові. Запитують діда: «Чому?», а він: «Бо я тоді був молодим і дівчата любили мене!». Десь так думали і багато старших педагогів, професорів, оцінюючи зміни.
Так от, щоб утримати ту, стару систему вищої освіти, потрібна була підтримка держави, потрібні були підприємства, держплан, потрібне було матеріальне, наукове забезпечення, замовлення на оборонку, на космос і так далі. А все це зникло! І що, діставати старі конспекти і читати по них, ніби нічого не сталося і немає ринкових відносин? Тому потрібні були зміни! У світі існує дворівнева система підготовки студентів. Це освітні рівні – магістр і бакалавр, а ще є науковий рівень – наприклад, доктор філософії. Ми це врахували в освітньому законодавстві. Оновили зміст освіти, запровадили кредитно-модульну систему, удосконалили перелік спеціальностей, прийняли інші нововведення. Але, сказавши «а», ми не сказали «б». Ми не зацікавили бізнес у співпраці. Не створили умов для партнерських зв’язків з академічною наукою, з вищою школою і так далі. На жаль, на законодавчому рівні не створені механізми заохочення бізнесу до співпраці з університетами, науковими установами. Слід дозволити виробничникам включати затрати на ці цілі у валові витрати. Тоді бізнес прийде до нас. Є й світоглядна проблема. Сьогодні, на жаль, частина бізнесменів добилися успіхів не завдяки своїй освіті, а тому що просто навчилися «вирішувати питання». У країні процвітає безлад і хабарництво, а наближеність до влади є запорукою вирішення багатьох питань. І тому, коли сьогодні виявилося, що існує гострий дефіцит освічених кадрів у ряді галузей економіки, залучення бізнесу до вирішення цієї проблеми стало просто необхідним. А Болонський процес ми реалізували, бо була просто об’єктивна необхідність. Ми інтегрувалися у європейський освітній простір і маємо сьогодні можливість підписувати договори, співпрацювати з європейськими університетами. Минулого року, наприклад, 230 наших викладачів і близько тисячі студентів були на стажуванні в європейських університетах. Багато іноземців бувають і у нас. Сьогодні діє програма подвійних дипломів із польськими, японськими, німецькими, французькими, словацькими університетами.
– Чи відповідає вища освіта в Україні потребам розвитку економічних, політичних і культурних процесів країни?
Думаю, однозначно можна сказати, що не повною мірою. Якщо говорити про демократизацію навчального процесу, про студентське самоврядування, свободу вибору, то рух у цьому напрямку є. А якщо торкатися виробничого аспекту, то, на жаль, тут цього не відбувається. В економічному плані вища школа діє часто у відриві від розвитку основних галузей, і це проблема. Нам сьогодні необхідно стимулювати розвиток зв’язків із бізнесом і розвивати міжнародну співпрацю з точки зору визначення пріоритетів розвитку економіки, соціальної сфери. Наприклад, немає у нас сьогодні радіоелектроніки, так що, тепер не готувати фахівців у цій області, згортати підготовку? Тут потрібний серйозний діалог між бізнесом та освітою, і держава повинна виступати між ними арбітром і стимулювати ці стосунки. Інакше ми ніколи не отримаємо інноваційного розвитку. А взагалі мені здається, що наукова думка, аналіз, стратегічні пропозиції рідко кого цікавлять в уряді чи парламенті, там орієнтуються виключно на західних експертів. А ті радять, як їм вигідно. Це помилкові кроки. Ось такі і маємо результати.
– Відомо, що за останні пару десятків років населення України значно скоротилося. Це серйозна демографічна проблема. Чи відповідає сьогодні кількість випускників середніх шкіл запитам системи вищої освіти?
Якщо говорити про наявність місць у ліцензованих університетах України, то їх значно більше, ніж випускників. Але теза про те, що у нас дуже багато університетів, не об’єктивна. Проведений вченими аналіз, обрахунки, які показують кількість жителів тієї або іншої країни на один університет, такі: у Польщі на один університет припадає 89 тисяч чоловік, у Росії – 95, у США – 98, у Канаді – 107, у Франції – 117, у Японії – 128, а в Україні – 147 тисяч! Так що розмови про те, що у нас надто багато університетів, не відповідають дійсності. Це – спеціальний медіа-штамп для дискредитації української вищої освіти. А от те, що у нас багато неякісної освіти – це правда. А кількість вишів така, як і в інших країнах. Пам’ятаєте анекдот, як вчитель пише батькам у щоденнику: «Від вашого Абрамчика погано пахне». А батько пише вчителеві: «Його не нюхати треба, а вчити!». Так і у нас – слід допомагати вишам ставати якісними, модернізуватися, а не нищити їх!
– Чи відповідає матеріально-технічна база університетів України сучасним стандартам?
Слава Богу, що наше міністерство освіти відновило фінансування науково-дослідних тем через гранти і конкурси. Ми подали на конкурс 105 робіт, з них 32 пройшли цей конкурс. У рік сумарно маємо десь 25-30 мільйонів на дослідження. І завдяки цьому ми зможемо щось купити, якісь комп’ютери, якесь устаткування, матеріали. Раніше це було заборонено робити. Але все одно стан матеріально-технічної бази – це дуже вузьке місце, і без бізнесу, без взаємодії з виробництвом ми нікуди не зрушимо. Матеріально-технічна база дуже застаріла і є тим якорем, який утримує всі університети на мілині і не дає можливості рухатися вперед.
– Національний університет біоресурсів і природокористування України – це не лише великий освітній центр, але й науковий. Яка робота ведеться в цьому напрямі? Наскільки пов’язана наука, її досягнення безпосередньо з реальними секторами економіки країни?
Питання, як то кажуть, не у брову, а в око! Сьогодні питання наукових досліджень – номер один. У нас склалася своя система управління і розвитку науки. Раніше класична наука знаходилася в академіях наук, а ми в основному займалися навчанням, і це, звичайно, не давало тієї якості, яка була потрібна. Американці, наприклад, поєднують освітній процес із дослідницьким. Коли я був міністром, ми поставили питання про створення дослідницьких університетів. А взагалі питання реформування управління наукою зависло. І академії не отримують нині необхідної підтримки, і університети її не мають, а вона потрібна для того, щоб у вишах не просто транслювалися старі знання, а створювалися нові, і студенти брали участь у цьому процесі. У моєму плані роботи на червень є такий пункт: визначити, скільки студентів задіяні у проведенні наукових досліджень. Таких студентів небагато – кілька сотень. І це зрозуміло, не всі можуть бути науковими дослідниками. Але з елементами дослідження студенти знайомляться в НУБіП. В університеті діє вісім науково-дослідних інститутів, майже 300 наукових гуртків. Плюс маємо інститут радіобіології, українську лабораторію якості і безпеки продуктів АПК, у якій понад десять структурних підрозділів. У економістів є свій невеликий дослідницький інститут, який координує всю діяльність, допомагає оформляти гранти і так далі, у рослинників – свій, у інженерів – свій…
Мало того, наші науковці вже тісно співпрацюють із бізнесом. Наприклад, професор Семен Петрович Танчик щорічно виконує дослідницькі роботи для агропромислових комплексів, об’єднань, компаній на суму близько двох мільйонів гривень. Це нові системи відродження плодючості, без хімії, на основі органічного складу.
Чи візьмемо Валерія Кашпарова, професора, доктора технічних наук, із інституту радіології. Він сьогодні має норвезький грант на п’ятнадцять мільйонів гривень. Якби у нас були гуртожитки та нормальні умови життя, то тут би вже сиділи десять аспірантів з Норвегії або з Японії. Нам, наприклад, Японія поставила обладнання на два з половиною мільйони за те, що ми Фукусимі надавали допомогу – там працювали три наших фахівці-викладачі. Українська лабораторія якості і безпеки продуктів АПК виконувала робіт три роки тому на три-чотири мільйони, зараз – на десять мільйонів, веде дослідження на наявність гербіцидів, ГМО і т. і. Ми об’єднали зусилля вчених лабораторії з ученими-ветеринарами, зоотехніками, механіками, інформаційниками і так далі. Вони працюють зараз за багатьма науковими напрямами. Можна назвати, наприклад, професора Миколу Стародуба, який створює з учнями сенсори, що діагностують хвороби тварин. На ветеринарному факультеті у нас працюють зі стволовими клітинами, використовуючи нанотехнології. Я міг би назвати безліч таких прикладів. Тобто в НУБіП не тільки вчать, транслюють старі знання, а й створюють знання.
– Що треба ще змінити або ввести в дію, щоб вузи країни отримали додатковий імпульс для свого розвитку?
Реформи завжди потрібні, бо під лежачий камінь вода не тече – але по суті! Нещодавно була нарада в міністерстві, і там був представник із Польщі. Він почав говорити про те, що потрібно все міняти, все робити по-іншому. Після нього виступив мудрий німець і говорить: перша реформа, яку ви повинні зробити – це забезпечити стабільність в університетах. У нас, як правило, все навпаки, в усіх зудить: скоріше треба зробити реформу, зробити реформу…
Ось приклад того, що я розумію під терміном «реформа». Євросоюз у Лісабонській стратегії в програмі «Освіта і підготовка 2020» декларує такі цілі: збільшення кількості випускників вишів, підвищення якості викладання і навчання, промоцію мобільності студентів і викладачів, посилення «трикутника знань» і т. і. А що ми декларуємо? Зменшення кількості університетів, зменшення держзамовлення, недолугу систему вступу, де абітурієнт відірваний від свого вишу, непродуманий перелік спеціальностей, де пропущені цілі галузі економіки, стипендіальну систему, що стимулює пропуски занять і т. і. Хіба це реформи? Як можна назвати реформою фактичну ліквідацію технікумів і коледжів шляхом передачі їх слідом за нещасними ПТУ на місцеві бюджети?!
Я запитую: кому вони потрібні, такі реформи? Чи викликані вони життям? Ви розпочинайте з іншого. Повторюю: у нас немає необхідної якості освітніх послуг. Давайте розпочинати саме з якості! Ні, ми робимо все навпаки. Ввели англійську мову рівня В2 для захисту дисертацій. Людина-хімік написала дисертацію. Не знає англійської мови – не отримує звання доцента чи професора. Чи пропонують: давайте скоротимо вік перебування у вишах докторів, професорів. Після шістдесяти звільнятимемо. Так він у п’ятдесят дев’ять тільки захистився! А то – давайте введемо норму про те, що декан чи ректор не можуть вести засідання вченої ради. Я запитую: а що це дасть, окрім того, що посіє розбрат у колективі? Або – давайте введемо в університеті посаду фінансового секретаря. Щоб ректор не розпоряджався грошима. Повний абсурд! Значить, ректор обирається усім колективом університету, студентами, викладачами, а фінансами розпоряджається людина, яка не обирається, а призначається біс його знає ким? А в результаті ректор відповідає за все.
Багато наших реформаторів-грантоїдів живе за принципом: сам в житті нічого не досяг, але всім пропоную реформи, виссані з пальця. А ще живуть «реформатори» наші за таким правилом: чого не знаю, того не існує. І люди, вони, як правило, дуже обмежені та недосвідчені.
Що таке справжні реформи? Приклад – ось я був міністром, прийняв освіту з фінансуванням менше 4% ВВП, а передав Івану Вакарчуку – 7,2% ВВП. У грошовому еквіваленті – майже втричі більше. Науку прийняв із фінансуванням 0,3% внутрішнього валового продукту, передав – 1,18%. Показники майже у два-три рази підвищилися. За три роки ми заробітну плату підняли вчителям у три рази! Запровадили програми інформатизації, «Наука в університеті», «Вчитель» і т. і. Одразу виросла якість, яку зафіксували в секретаріаті Болонського процесу. Ми мали у 2007 році оцінку чотири бали по п’ятибальній шкалі.
Треба дати людям можливість працювати. Слід законодавчо врегулювати роботу з бізнесом, створити структури, які контролюватимуть якість освіти, дати соціальну підтримку викладачам, ученим і створити студентам такі умови, щоб вони боролися за вищу освіту. А ми сьогодні придумуємо, як зашкодити студентам, учителям, викладачам, як зашкодити ректорові, зробити так, щоб всі боролися, мучилися, замість того щоб спокійно працювали.
– Чи мають вищі навчальні заклади країни фінансову свободу? Іншими словами, чи дозволено вишам заробляти і витрачати кошти на свої наукові і матеріально-технічні потреби?
Свободу ніби й маємо, та грошей катма. Міністерство дає нам можливість працювати в цьому напрямі, і є певне рішення, яке дозволяє нам і заробляти, і розпоряджатися своїми грошима, тримати їх на депозитах. Це дуже позитивний крок. І наш міністр це розуміє. Ми, наприклад, маємо на депозиті п’ять-шість мільйонів. Можемо за рік заробити двісті, триста тисяч, які витратимо на зміцнення нашої матеріально-технічної бази. Набагато легше стало працювати з казначейством. Це так.
Але якби можна було гроші, які університет отримує за навчання студентів, за їх проживання у гуртожитках, вивести з казначейства, було б набагато краще. Якщо в університеті є своє виробництво, своє навчально-виробниче господарство, вони повинні обов’язково провести тендер. Ось свіжий приклад. Сьогодні потрібно сіяти. Тендер проводимо. Тридцять днів іде процес, потім розкриття пакетів – пропозицій ніхто не подав. А сіяти потрібно зараз! Добре, якось посіяли. А завтра пересівати потрібно, тому що вимерзло все. І знову потрібний тендер, сорок п’ять днів! З глузду можна з’їхати! А всі ці податки… Дивіться – п’ять мільярдів у бюджеті є на підтримку АПК. На рослинницьку, на тваринницьку продукцію і так далі. А скільки отримують навчально-дослідні господарства університетів, інститутів, коледжів? Нічого не отримують! Чому усім фермерам ПДВ повертали, а нам не повертали? От як у таких умовах працювати? Кредити взяти я не можу. У Німеччині вищий навчальний заклад бере кредит під один відсоток, а я і під двадцять вісім не можу взяти! На жаль, наші реформатори цього не знають і не розуміють. Їм своє давай. Тобто тут є ще багато проблем. Кроки деякі зроблені, але не до кінця.
– До недавнього часу ви були лідером партії «Справедливість». Що змусило вас залишити партійну роботу і піти з політики?
Ну, я не скажу, що геть пішов з політики, тому що те, чим я займаюся – це публічна робота. І принципи справедливості, рівності, свободи, демократії – а це є головні цінності європейської соціал-демократії – я намагаюся реалізовувати у своїй діяльності. Сьогодні ми розробляємо соціальні механізми захисту викладачів і студентів. Ось елементарний приклад. У нашій їдальні можна пообідати сьогодні за двадцять п’ять гривень. Де ви таке знайдете в Києві? Вартість проживання у студентському гуртожитку – чотириста сорок гривень за місяць, а в київських готелях це, як мінімум, плата за добу. Ми даємо нашим студентам путівки на відпочинок, на лікування і так далі.
Що стосується партії, то я член керівного органу, спілкуюся з усіма моїми партійцями. Це і вчені, і підприємці, і фермери, і політики. Розумієте, сьогодні конкурентоздатні ті партії, які мають великі гроші. Ми таких не маємо, живемо по справедливості. На жаль, коли працює не слово, а гривня, ідеологічні партії закриваються. Ми маємо в Україні близько тридцяти відсотків електорату, який готовий голосувати за соціал-демократів, за справедливість, за рівноправ’я, за демократію і так далі. Але люди не голосують. З різних причин. З одного боку – втратили віру, з іншого – забули, що це таке, з третього – через відсутність інформації.
І ще: працює, на жаль, масовий підкуп. Люди говорять: ви всі однакові, і йдуть голосувати за 500 гривень! Перекіс свідомості, який існує у суспільстві – це недолік роботи лівих і лівоцентристських партій. Комуністична партія України знищила себе тим, що пішла на змову з українським олігархатом. Соціалісти заблукали в тенетах політики.
Вважаю, що в України мають бути два крила: ліве і праве. І ніхто не повинен забувати про людину, про її потреби і права. А сьогодні що виходить? Створюють партію, приходять до олігарха, олігарх дає гроші, і всі починають сваритися, забувши про людину. Не хочу такої партії. А самому підняти партію дуже складно. Тому я, не відмовляючись від своїх поглядів, на цьому етапі шукаю молодших, більш пасіонарних керівників, які зможуть цю ідею підняти. Структура потихеньку працює, готується і бере участь у різних виборах, у нас є депутати районних і обласних рад. Але ясно, що цього недостатньо. Ми чекаємо пробудження свідомості, працюємо над тим, щоб свідомість людей прокидалася.
В університеті є люди різних політичних орієнтирів, тому я не демонструю, не нав’язую колективу свого світогляду.
– Сьогодні лівий і лівоцентристський рух в Україні переживає складні часи. Він розбалансований і розрізнений, якщо не сказати – пригнічений. Як ви думаєте, є майбутнє у цього політичного руху?
Глибоко переконаний, що така перспектива існує. І з підвищенням благополуччя людей, зі зростанням середнього класу, зі зростанням числа людей, які будуть самостійними, зможуть платити внески, відвідувати збори, а не думати про те, що їм потрібно дванадцять годин сидіти на роботі, в них залишатиметься більше вільного часу для роздумів, і вони будуть ставити питання, висувати ідеї, як добитися більшої справедливості, шукати однодумців, – і ліва ідея обов’язково буде розвиватися.
– Ви прожили довге життя і багато чого добилися. Були і зльоти, і падіння, але ви завжди йшли вперед до наміченої мети. Що для вас є сенсом життя?
Над цим я не раз замислювався, особливо – при радикальних змінах, які відбувалися в державі. Я виходець з робочої сім’ї, і першим у сім’ї отримав вищу освіту. Але наша сім’я коренями йде у великі слов’янські роди. По матері це Романови та Молчанови. Мій прапрадід Харко Миколаєнко був сотником Чигиринського полку.
Свого часу я працював дуже молодим керівником районної ради в Херсонській області, і коли мені слід було звітувати, я почав зважувати: а що зробив, для чого живу? І коли у мене брали інтерв’ю за підсумками моєї трирічної роботи в районі і треба було озаглавити його, то запропонував таку назву: «Робити людям добро». Ця формула діє у мене і сьогодні. Пізніше прочитав про лікаря-філантропа Федора Гааза, який закликав людей поспішати робити добро. Це співзвучно моєму життєвому кредо. Правда, з віком зрозумів, що інколи благими намірами дорога в пекло вистеляється. Іноді люди, яким робив добро, починали в мене каменями кидати, тоді я трішки порозумнішав, дещо переосмислив свої кроки. Але від своєї формули не відмовився. Ми ж усе-таки люди і одне одного мусимо поважати, підтримувати і шанувати.
Розмовляв Володимир Бушняк, ЖУРНАЛ «РЕЙТИНГ»